8

Тед

На шляху до офісу вирішив зателефонувати Леї. Принаймні поясню, у чому справа. Але лінія була зайнята.

Що ж, воно на краще, мабуть. Треба трохи заспокоїтися і привести свої почуття до ладу. Чомусь ця Рута надто сильну бурю здіймала у душі.

Та щойно я потрапив до офісу, як робочий безлад мене поглинув. Тут вже були і слідчі з податкового відділку, і аудитори, і Корнелія.

Як завжди причепурена, у діловому костюмі яскравого кольору, на голові – суворий французький пучок. Вона ніби не лягала, а сиділа готова й чекала на дзвінок з терміновим викликом.

– Скільки ще ти плануєш нас затримувати? – замість вітання дорікнула «мама».

– Не очікував, що всі зберуться так швидко, – спокійно відповів я.

До таких випадів вже давно звик, а настрою сперечатися не мав. Особливо зараз, коли знайшов Лею, злити Корнелію мені не з руки.

– Та тут така справа гучна! Дивно, що ще натовпу журналістів немає під вікнами, – хмикнув якийсь зі слідчих.

– Мій син вміє проводити делікатні справи, – холодно відрубала Корнелія.

– Вибачте, пані, – від її тону поліцейський аж збліднув.

Все ж Корнелія ледь не зубами вигризала собі можливість керувати батьківською компанією. Всі вважали, що дівчисько на це не здатне і намагалися всіляко її підставити й знищити. Вже навіть не перелічити, скільки на неї та на компанію нападів було. Та й досі продовжувались, аби відібрати.

Звідси і такий суворий характер, сталевий погляд і нетерпимість до найдрібніших помилок. Я навіть не пам’ятаю, аби вона хоча б раз дозволила собі відпочити чи просто хворіла. Завжди зібрана залізна леді.

– Отже, що вдалося з’ясувати на цей момент, – привернув увагу я. Адже вже знав, що кращий спосіб уникнути гніву Корнелії – перейти до діла.

Далі переповів з самого початку всі події. Звичайно, «мамі» не сподобалося раптове наймання невідомої дівчини «з вулиці». Але вона принесла велику користь компанії, тож Корнелія обмежилась лише невдоволеним поглядом. Принаймні поки що. Впевнений, вона ще доручить службі безпеки перевірити її.

Та впевнений, нічого кримінального за дівчиною не тягнеться.

Лея

Додому я поверталася щасливою. Життя нарешті почало налагоджуватися! Навіть на якусь мить вдалося забути за страшну тінь минулого, що весь час мене переслідувала.

Після пожежі у притулку нас всіх розвозили, кого куди. Ні документів, ні речей, майже нічого не вціліло. Просто одного разу серед ночі нас всіх зірвали у чому були, вивели на вулицю. Де ми сонні стояли і дивилися, як пожежа знищує дім.

Пам’ятаю, що вже була осінь. По землі тягнуло холодом, а нам навіть не дали вдягнути чобітки. Так у капцях, а хтось і босий стояли і спостерігали за здоровенним багаттям.

Я тоді ще подумала, що ніколи не вважала сиротинець своїм домом. Та дивитися, як вогонь забирає єдиний прихисток було... страшно. Деякі з дітей плакали, хтось навпаки, намагався жартувати, та більшість стояли як і я: розгублені.

Адже, що на нас могло очікувати далі?

Ті, хто подумав «нічого хорошого», були правими. На жаль. За дві години від початку пожежі пригнали кілька автобусів. Нас всіх засадили в них, і відвезли до інших притулків міста. Які і без того були переповнені.

Вкладали нас кого де доведеться. Вкривалися так само, чим знайшлося під рукою. Ми тулилися одне до одного, адже було холодно. В таких установах батареї ніколи не гріли на повну міць, а крізь дерев’яні шибениці проривався осінній вітер.

Я струснула головою. Нема чого поринати у ці спогади. Тепер у мене є тепла квартира з обігрівачем і бойлером. І робота мрії, з чудовим босом і безкоштовними обідами.

Звичайно, не вистачало мого Теда. Та я була вдячна долі і за такий подарунок.

Зранку я збиралась на роботу, як на свято. І нехай чужому горю радіти неможна. Та обкрадання фірми Тео обернулося для мене справжнісіньким щастям.

Ледь не приспівуючи, я вдягнулась, взяла сумочку і відправилась на роботу трошки раніше, аби там поснідати.

Та від самої рецепції охоронців мене перехопила запирхана ейчарка:

– Ти ж Рута, так?

Я кивнула.

– Марго, ейчар. Тобі треба терміново заповнити ці анкети і підписати домовленості, – дівчина в здоровенних окулярах з чорною оправою протягнула мені кіпу документів. – Ходімо, я тебе пропущу.

І вона швидко кинулася до турнікетів.

– А що таке? – спитала я, проходячи перша.

– Ти ще питаєш! Сама ж вчора злодія вирахувала, – Марго тепер кинулася викликати ліфт.

– А-а, – зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Але роблю розумне лице.

Ліфт приїхав, ми разом зайшли і дівчина почала надто активно тицяти на кнопку закриття дверей. Я аж не втрималася:

– Чому такий поспіх?

– Так відрядження ж! А у нас немає ніяких твоїх даних. Як квитки купувати та готель бронювати? Тому ти одразу сідай бігом все записуй, – вона кивнула на папери.

То я все ж поїду у відрядження? Головне зберігати спокій і не видати своє захоплення! Вдих-видих, як вчив Тед. Та у дзеркалі кабіни я помітила свою усмішку, що так і проривалась назовні.

Двері відчинилися, і мене зустрів сталевий погляд.

Жінка, за сорок. Дуже сувора. Хоча й вдягнена у діловий костюм яскравого кольору.

На обличчі Марго промайнув страх, вона привіталася з пані і побігла далі. Я теж кивнула і рушила за ейчаркою. Та спиною відчувала пронизуючий погляд пані.

– Ти Рута? – раптово озвала мене сувора жінка.

Ми з Марго зупинилися й озирнулися.

– Так, – спокійно відповіла я. Не зовсім розуміючи, хто вона і чого їй треба.

Жінка пропалювала мене очима, ніби випробовуючи на міць. Та я й не такі погляди бачила, тож і не думала ніяковіти. Навпаки, прямо подивилася у відповідь.

– Гарна робота, – зрештою видала сталева пані і зайшла до ліфту.

Я ж потиснула плечима і, розвернувшись, наткнулась на вражений погляд Марго. А позаду неї, далі коридором, побачила Тео.