7

Вперше я поверталася додому як справжнісінька принцеса. Тео відкрив мені дверцята своєї до блиску чорної машини. Здоровенної, з квадратною «мордою». Потім подав руку, допомагаючи сісти. Сидіння виявилися з темної шкіри, широкі і дуже комфортні.

Тео сів на водійське крісло. Хотілося якось поглузувати, чого це він без приватного водія. Та вчасно закусила язика. Мої гостроти ще жодного разу не допомагали налагодити хороші стосунки з колегами та керівниками. Не хотілося б зіпсувати все цього разу.

Чоловік завів машину, всі панелі одразу загорілися. Вони були сенсорними. Яка краса.

Включивши тихенько якесь радіо, Тео вирулив зі стоянки.

– Куди тебе підвести? – спитав.

– Та до найближчого метро, а далі я вже сама, – називати адресу стороннім, навіть таким милим босам, не хотілося. Життя вже навчило, що треба бути максимально обережною, коли ти молода самотня дівчина.

– Е ні. Якщо я вже взявся підвозити, то підвезу, – категорично відмовив Тео.

– Але тільки до вулиці, – зітхнула я, назвавши трамвайну зупинку біля дому.

Тео здивовано на мене зиркнув, а потім ніби усвідомив:

– Тебе хтось образив?

Я хмикнула, але відповідати не стала. Нема чого присвячувати всіх поспіль у приватне життя. Тим паче, коли у ньому замішані двоє зведених «братів» і покидьок «татусь». Он, Зоряні розповіла про кулон, так те стерво подбало, аби я його втратила.

Мимоволі рука піднялася до грудей, де зазвичай висів мій кулончик. Серце болісно прорізало. Та впіймавши дивний погляд Тео, я поквапилась прибрати руку.

Тед

Гарбузова каша!

Дивлячись на цю, без сумніву, сильну дівчину, на смуток в її очах, на її страх та обережність, вкотре згадав Лею.

Моя дівчинка не захотіла зізнаватись, через що їй довелося пройти. Та змусити її втратити ту внутрішню силу, яку вона мала, могло лише щось дійсно жахливе. І це лякало найдужче. Я нутром відчував, що над Леєю висить чорна хмара, та не знав, як зарадити. Кров стигла у жилах від одних лише припущень. І все тому, що мене не було поруч.

Я стиснув кермо і зціпив зуби. Ненавиджу визнавати свою безсилість і слабкість. Ще більше ненавиджу те, що можливо зробив недостатньо, аби тоді, в дитинстві, їй допомогти.

Майже одразу я намагався з нею зв’язатися, але мені забороняли писати їй листи, соціальні мережі також були під вето. А доступ до інтернету лише під контролем вихователів. «Аби я не нахватався дурниць». Та я намагався знайти її. Шукав можливості.

Втім, у дитбудинку теж не було доступу до мережі. Тож всі мої спроби провалилися. На додачу, постійні переїзди з країни в країну.

Корнелія боялася, що щойно мені виповниться вісімнадцять, я помчу за своєю дівчинкою. Тому запроторила у найкращий і найвіддаленіший університет світу.

Вона була права. Саме так я і зробив. Гроші, план відступу, я підготував все. Та не враховував одного: долю. Дитбудинок виявився спалений вщент. Пожежа стерла всі відомості про підопічних. Дякувати, хоча б з дітей ніхто не загинув. Інакше такого я б собі точно не пробачив.

– Тео? – гукнула мене Рута.

Я перевів на неї погляд, виринаючи з власних думок.

– Вже зелене, – вказала дівчина на світлофор.

– А, так, замислився, – я завів двигун і тронувся з місця.

– Судячи з виразу обличчя, вигадував покарання для головбуха, – усміхнулась супутниця.

Як їй так вдається? Усміхатися й жартувати, хоча хвилину тому поринала у свої вочевидь не дуже приємні спогади.

– Щодо головбуха, – згадав головне, що хотів обговорити з Рутою. – Можливо, все ж доведеться робити відрядження до Миколаєва. І якщо так, я б хотів, аби ти була частиною ревізійної команди.

– Я? – її очі ледь не вилізли з орбіт. До чого ж миле видовище.

– Ще нічого не вирішено напевно. Щойно я повернусь до офісу, розслідування тільки розпочнеться, за його результатами будемо бачити, чи їхати терміново і зараз, чи справа може трохи почекати, – я спробував пом’якшити раптову новину. – То як, ти не проти?

– Але ви впевнені, що я буду там доречною? Все ж у вас в команді є більш досвідченні фахівці.

– Гадаю, в цьому і є їхня головна проблема. Вони вважають себе розумниками і тому не перераховуватимуть все так ретельно, як ти, – підбадьорив Руту.

Втім я бачив цей захопливий вогник у її погляді. Дівчина хай і пручалась, але скоріше для годиться. Подумки вона вже мабуть була у Миколаєві. Навіть трошки заздрю її завзятості.

Лея

Відрядження! Та я про таке і мріяти не могла. Хоча, звичайно, навряд чи уявляю, як воно буде проходити. Але відвідати якесь місто не з метою сховатися від «родичів», звучало дуже багатообіцяюче.

Хоча я й намагалась не видавати свого сильного ентузіазму, та судячи з прихованої усмішки Тео, вдавалося мені це доволі кепсько.

Промайнула думка, що він же не набагато старший за мене, а погляд як у вже зрілого чоловіка. Хоча, мабуть, воно й на краще, що в мене керівник молодий, але досить мудрий. Буде легше знайти спільну мову. Сподіваюсь.

Тео, як і домовлялися, висадив мене недалеко від будинку, на зупинці.

– Сподіваюсь, хоча б трохи сну вам сьогодні перепаде, – на останок усміхнулась я, виходячи з машини.

Чоловік м’яко розсміявся:

– Я про таке навіть мріяти не смію. А ти відпочивай, гадаю, завтра буде виснажливий день.

І він навіть не здогадувався, наскільки виявиться правий.

***

Лея відправилась до себе додому. Тео завів машину, порушив правила, розвернувшись через двополосну смугу. Але їхав не кваплячись, аби переконатися, що дівчина дійде до свого підʼїзду. Все ж таки район, в якому жила Лея, чоловікові категорично не подобався. Майже околиця міста, з дурною репутацією.

Чого жоден з них не помітив, це авто, яке причаїлося неподалік. Підступна Зоряна уважно слідкувала за Леєю, попутно комусь пишучи.