3

Лея

Вже близилося до десятої, а мені так ніхто й не перерахував кошти.

Стиснувши щелепу, довелося телефонувати Зоряні. Після незліченної кількості дуже довгих гудків вона нарешті відповіла, ще й до гарбуза щасливим голосом:

– Ну чого тобі?

– Гроші. Чи мою зарплатню ти теж згубила?

– Руто, твоя зарплатня пішла на штраф. Хотіли тобі ще й борг записати, та я відмовила керівництво. Тому скажи «дякую» і більше ніколи мене не турбуй, – і вона кинула слухавку.

– А-а-а! – закричала я від злості.

Та що ж це коїться! Наче весь світ обернувся проти мене. А точніше, одна гарбузова лярва.

У розпачі я опустилася на підлогу, обхопила голову руками і намагалася заспокоїтися. Як колись вчив Тед. Один-два-три, глибокий вдих, чотири-п’ять, тримаємо повітря, шість-сім-вісім, повільний видих, дев’ять-десять.

Начебто допомогло. Ще б допомогло знайти вихід із ситуації. Адже зовсім скоро треба буде за квартиру сплатити, грошей – кіт наплакав. На їжу вистачить тільки якщо тричі на тиждень лапшою швидкого приготування харчуватися. Інші чотири притримуватися дієти.

Пригадалася візитівка того красунчика з пропозицією про роботу. Гарбуз проклятий! Доведеться завтра їхати. Швидше я все одно навряд чи роботу знайду. А так, може поталанить і я дійсно вирвусь з офіціанток?

Знайшла візитівку. Тео Рокка. Майже як Тед. Треба лягати спати, допоки дурні надії не закралися у голову.

Всю ніч снився притулок, пожежа, зведені брати. І серед всього цього хаосу я щосили гукала Теда, але він лише віддалявся. Тож зранку прокинулась насилу і з чорною хмарою над головою.

Намагаючись відігнати дурні думки, я нашвидкуруч зібралася, вдягла свою кращу ділову спідницю. Вона ж і єдина. Блузочку. Кілька митей вагалася над сумочкою, яка була вже обдерта на руків’ї, чи брати її, чи не варто. Але з альтернатив лише рюкзак. Або пакет.

«Пошарпана сумка, то пошарпана сумка», – постановила я, дивлячись на целофановий пакетик. Хоча на мить уявила шоковане багатійське обличчя красунчика, якщо заявлюсь до нього в офіс з целофаном і хіхікнула.

Офіс знаходився у самісінькому центрі. Хмарочос заввишки, мабуть, до місяця. Чим ближче я підходила до нього, тим сильніше він тиснув.

Туди-сюди снували люди в костюмах, з діловими портфелями. До підземного паркінгу заїжджали розкішні авто.

На мить відчула себе дріб’язком, маленькою комашкою на фоні всіх цих успішних людей. Навіть промайнула зрадницька думка відступити. Та страх працювати офіціанткою до кінця життя виявився сильнішим за страх перед величезною будівлею.

Тому вдихнув-видихнув, я стрімко увійшла. І одразу до стійки з адміністраторами. Прохід лише за перепустками, якої у мене, звісно, не було.

– Вітаю! Мені до Тео Рокка, на дев’яту, – ох, сподіваюсь, мене не надурили з фальшивими візитівками, серед багачів і такі приколи бувають.

– Постраждала офіціантка? – рівним тоном спитав працівник.

– Схоже, що так, – принаймні на мене чекають.

– Ваша гостьова перепустка, – поклав картку на стійку, – обов’язково повернути. Ліфт прямо по коридору і наліво. Вам на двадцятий поверх, кабінет пана Тео в кінці коридору. Гарного дня!

Чоловік повернувся до своїх справ.

– І вам, – підхопила ключ і рушила за вказівками.

Їхала в ліфті сама. І навіть не знаю від чого було б більш лячно: їхати так високо самій, чи їхати у ліфті, повному ділових костюмчиків.

Опинившись на поверсі, я спочатку підійшла до панорамного вікна. Ще ніколи так високо не підіймалася, а до дев’ятої кілька хвилин ще залишалося, тож можна було відволіктися.

Звідси всі люди й машини здавалися комашками, і будівля так не тиснула. Але довго дивитися униз не могла, моторошно. Перевела погляд на горизонт, розглядала панораму міста. Столиця завжди була чарівною.

А ще мені не давала спокою одна думка: раптом цей Тео і є моїм Тедом? Просто інша варіація його імені. Раптом це все-таки він? Тільки чому тоді не Тед? Хоча, я ж теж імʼя змінила. Хтозна, які мотиви були у нього.

– Ви до пана Тео? – раптом за спиною поцікавився жіночий голос.

Від несподіванки я смикнулась і озирнулась.

– Вибачте, не хотіла вас лякати, – м’яко усміхнулась русява жінка років тридцяти. Приваблива, зібрана. У діловому брючному костюмі кольору індиго. – Я Марина Захарівна, персональний помічник пана Тео.

Жінка простягнула мені руку.

Я на мить розгубилася від несподіванки. Але майже миттєво опанувала себе. Прочистила горло і потиснула руку у відповідь:

– Собіпан Рута Андріївна.

Думала ще додати про постраждалу офіціанту, та зупинила себе. Раптом наймуть, не хотілося, аби мене тут всі з офіціанткою асоціювали.

Приємна жінка провела в кінець коридору. На дверях кабінету висіла наче позолочена табличка «Тео Рокка. Директор філії».

Ого! Такий молодий і вже директор? Він мені запам’ятався молодшим від Марини Захарівни, а вона й сама не похилого віку. І як так люди вміють?

Секретарка, точніше персональний асистент, перша постукала у двері і одразу відчинила:

– Пане Тео, гостя прибула.

Всі його так кличуть: пане Тео. Охоронці, асистентка і на дверях табличка з іменем Тео. Отже, це його повне імʼя. Не скорочення. Адже у тій же Іспанії саме така форма імені є самостійною.

– Дякую, Марино. І передай, будь ласка, матері, що звіт буде готовий до одинадцятої.

А-а! От воно що, сімейний бізнес.

«Тоді дивно, чому не генеральний одразу», – хіхікнула про себе.

Але серце одразу болісно занило. У нього є сім’я. Отже, це точно не мій Тед.

Звичайно, Теда всиновили. Але дуже сумніваюся, що він зміг би ту жінку називати мамою. Та й взагалі, не зустрічалися мені прийомні батьки, які заслуговували б так зватися.

Марина Захарівна покинула кабінет, а я навпаки пройшла всередину.

– Проходь, чай, кави? – Тео жестом запросив мене сісти на диванчик збоку від столу і сам пройшов туди ж.