Пролог

– Теде, вилізай негайно! За тобою прийшли, – бігала притулком Парасія Микифорівна. Сувора вихователька з дуже важкою рукою. – Виходь, або я Лею покараю на двадцять діб!

Ми з Тедом сиділи притиснувшись одне до одного. Він щосили обіймав

мене і намагався не дихати, аби нас не видати. Наша схованка знаходилася за шафою під сходами.

Тед – мій кращий і єдиний друг у цілому світі. На два роки старший за мене, він завжди допомагав, був поруч і захищав. А тепер його хочуть забрати.

Я зраділа, коли почула, що у Теда зʼявитися мама. Але він відмовився залишати мене одну.

– Парасіє Мимофівно! Вони тут! – о, ні! Хтось з малюків нас видав. В притулку всі завжди намагаються виглядати дуже хорошими перед виховательками. Все, аби не покарали.

Я почала плакати, а Тед заспокоююче гладив по спині:

– Тихіше, я тебе не покину.

– Раджу вилазити самим, інакше буде гірше! – суворо наказала вихователька.

І ми вийшли. А що було робити. Вихователька стояла постукуючи ременем по руці. Я одразу зіщулилася, а Тед загородив мене:

– Я нікуди не піду! Нехай оберуть іншого!

– Дурне хлопчисько! Ти навіть не розумієш, від чого відмовляєшся! – Парасія Микифорівна підійшла до Теда і різко смикнула його за руку, ведучи до головного холу.

Але друг не відпускав мене.

Так, паровозиком, втрьох ми й прийшли до дорослої тітоньки. Навіть будучи дитиною, я одразу зрозуміла, що вона надзвичайно багата. Яскравий, новенький одяг. Чимало прикрас. Неймовірна осанка. Вона холодно окинула нас поглядом і лише кинула:

– Ходімо. У мене немає часу.

– Ні! – крикнув Тед. – Я без Леї нікуди не піду!

Він щосили опирався ногами, поки вихователька намагалася відвести його до нової мами. Ще одна вихователька підбігла і схопила під пахви мене, аби забрати подалі. Та ми з Тедом не відпускали наші руки і чинили опір, що було сил.

Поважна пані окинула мене гидливим поглядом:

– Мені дівчисько не потрібна. З неї ніякої користі.

Вихователькам нарешті вдалося нас роз’єднати. Та ми продовжували тягнутися одне до одного.

– Я зроблю все, що попросите! – зупинився Тед і вперто глянув жінці в очі.

– Мені подобається твій характер, тому я й обрала тебе. А тепер пішли, – вона підійшла і взяла його за іншу руку.

Я почала плакати ще сильніше.

Тепер пані з вихователькою удвох тягнули мого Теда до виходу.

– Леє! Лею! Я знайду тебе! Обіцяю! – крикнула мені єдина дорога людина. Моя єдина сім’я.

Якимось чином мені вдалося вивернутися з лап молодої виховательки, і я підбігла до Теда, на ходу знімаючи свій кулончик. Такі роздавали всім дітям притулку на одне зі свят. А на уроці праці кожен на звороті вишкрябав своє імʼя.

Більше в мене нічого вартого з речей не було.

Тед без слів зрозумів мій задум, і теж потягнувся зняти свою прикрасу.

Парасія Микифорівна якраз звільнила його руку, аби перехопити мене. Не дати наблизитися до друга. Та я тягнула свій кулачок з підвіскою Тедові:

– Обіцяю, я ніколи тебе не забуду і завжди чекатиму!

Хлопчик зміг дотягнутися до простенької мотузочки, на якій висіла прикраса, і забрати її собі. Оскільки мене обхопили за живіт, обидві руки виявилися вільні, і я встигла натомість взяти його прикрасу.

Пані вже вивела Теда на вулицю. Всадила у машину, а я ще довго плакала і спостерігала у вікно, як мою сім’ю забирають.