34

Телефон на столі знову забренчав, зсуваючись тонкою вібрацією по поверхні. Дженна потяглася, натиснувши на бокову кнопку, після якої вібрація перервалася, і повернулася до зошита.

За вікном гуділа потужна злива, а в затишно освітленій кімнаті, порушуючи вечірню тишу, зацікавлено белькотів син під говір батька, який розважав онука, передбачливо обкладеного подушками на ліжку Дженни.

Пролунала ще одна пронизлива вібрація і нарешті її батько не витримав, відриваючись від малюка.

- Ну вийди ти до нього, дочко, - втомлено зітхнув він.

- Не можу, тату. У мене через десять хвилин заняття.

Він глянув на неї як на позбавлену розуму.

Дженна важко видихнула. Кинувши на стіл ручку, вона підвелася і підійшла до вікна. Там, за покритим плівкою падаючих крапель склом нічого не змінилося.

- Він... Я хочу вірити йому, розумієш? - Вона відвела очі від міцної фігури Алана, додавши тихіше: - Але я боюся, що він знову зробить мені боляче.

Крізь звуки потріскуючого дощу вона впізнала знайомий шум позаду і тінь, що нависла над нею.

- Ти кохаєш його? – несподівано спитав чоловік.

- Тату...

- Кохаєш, чи ні?

- Кохаю.

Чоловік опустив руку на її плече.

- Тоді, мені здається, ти маєш хоча б вислухати його.

- Він обдурив мене, тату. Знову.

- Але ж у лікарню він не просто так загримів, правда? Отже, формально була причина? - він прибрав руку, а Дженна повела погляд, ламаючись під його пронизливим:

- Так.

Батько зітхнув.

- Такий він вже є, Дженно, що вдієш, - він підняв палець до її рота, коли вона збиралася заговорити. - Але я знаю таких як Алан. Можливо, він не ідеальний, але в ньому є той самий стержень. Ти думаєш, чому я так легко поступився йому? - Чоловік відсунувся, замовкнувши так, ніби давав можливість Дженні обміркувати це питання. - Тому що я знаю, що в його руках ви обоє будете щасливі, а за плечима, як за кам'яною стіною. Він за коханих порве будь-кого голими руками, і неважливо, навіть якщо це буде дикий звір, втричі більший за нього.

Дженна замислилася над його словами і тоді її осяяло. По обличчю розповзлася суха посмішка, що межувала з гіркотою. Адже він жодного разу не сказав Дженні, що по-справжньому кохає її. Вона зізнавалася... Давно. І, як виявилося тоді, невзаємно. З того часу більше не наважилася. З падаючих важкою смутою на серце думок її вирятував батьковий голос.

- Ти подивися на нього, він як собака побита, - з тихим жалем промовив він. - Невже нічого не тьохає всередині?

Дженна опустила очі в підлогу, не наважуючись сказати вголос. Тому що тьохкає. Дуже сильно тьохкає. Вона знову подивилася у вікно.

- Вже півгодини під дощем стоїть. Захворіє ж...

- Турбуєшся? - немов здалеку пролунав голос батька.

Дженна підняла погляд на нього, тільки її думки вже були не тут. Крізь плівку на вухах вона чула монотонний шум і тонкі батькові кроки.

Пролунало клацання дверей і вона залишилася одна, в заколисуючому гудінні малюка. Вона підняла затиснутий у долоні телефон і відкрила листування, пишучи.

Алане, їдь додому.

Ні.

Дженна подивилася у вікно, до побіління кісточок стискаючи в руці край фіранки. Алан стояв на тому ж місці, ніби висічений зі сталі камінь, жодного разу не здригаючись під густими пластами зливи. У його руці був телефон, а в іншій, як і він сам, промоклий до нитки букет лілій.

Дженна не витримала і засмикнула фіранку. Відвернувшись, вона притулила вказівні пальці до скронь і втомлено потерла їх, прикриваючи очі.

Раптом її охопила шалена хвиля.

Вирвавшись вперед, вона кинула телефон і про всяк випадок подвоїла захист із подушок навколо сина, а потім розвернулася, помчавши з кімнати. Схопивши недбало кинуту парасольку з пуфа в передпокої, вона сунула ноги у зношені балетки і широко відчинила двері.

- Алане!

Розгорнутий спиною, Алан застиг, зупиняючи долоню на прочинених дверцятах авто. Збоку, на доріжці самотньо лежав покинутий букет з лілій, що смиренно прогинали голівки під вагою нещадних стріл дощу.

Дженна відкрила парасольку і збігла сходами з веранди, бризки калюж розліталися під її ногами, а краплі дощу стукали по даху парасольки.

Алан у ваганні застиг, а потім рішуче, голосно зачинив дверцята авто і розвернувся до неї. Дощ стікав водоспадом з його волосся та обличчя, страждання і біль, що затопили його очі, переповнили її.

- Ти не пробачиш мені ніколи, так? - поразка, що просочилася назовні з викривленою посмішкою, застигли її зненацька. - Вдруге в житті закохався без пам'яті і знову зазнаю краху, - невесело пробурмотів Алан собі під ніс, - перш ніж Дженна встигла остовпіти, - виливаючи перед нею душу: - Я знаю, що сам винен. Я намагався показати тобі, що я змінився, що немає більше того Алана, який відкинув тебе рік тому, – сказав він, його голос захрип. - Я сподівався, що коли-небудь ти зможеш мені пробачити. Що ми зможемо викреслити минулий рік і почати заново, з чистого аркуша. Так, я чортів егоїстичний мудак! - Він викинув руки в повітря, а потім дозволив їм впасти по боках. Вода розлетілася по сторонам від його рухів. Його очі спалахнули сумішшю болі та розчарування. - Я знаю, що інакше ти б ніколи не погодилася повернутися до мене. Ти б вибудувала навколо себе стіну і відштовхнула мене геть, як зараз. Що ж, мабуть, я заслужив цього, правда?

- Алане, - тихо покликала Дженна. Краплі дощу стукали по даху її парасольки, а удари серця оглушливо били по вухах. - Ти сказав... Вдруге.

- Та чорт, годі вже, - ніби на межі терпіння, з невеселим смішком сказав він. - Так, я кохав Сандру! Але те, що я відчуваю до тебе – інше. Це сильніше, - його голос стих, і він проковтнув. Його погляд став страждальним, наче слова, які він збирався сказати, було важко видавити. - Ти змінила мене, Дженно. Ти змусила мене наплювати на власні закони, переступити через себе і побігти за тобою, як вигнаний пустельник за цілющою водою. Ти, ти мені потрібна, Дженно, ти єдина для мене. Чорт, - він похитав головою і невесело засміявся. - Що б я не сказав, ти ж все одно не повіриш мені. Адже ти вже все вирішила у своїй голові, чи не так?