26

Дженна

Дженна провела пальцями по гладкій поверхні, відчуваючи невелике роздратування. Її брови зійшлися на переніссі, а очі з подвійною старанністю зосередилися.

Де ж цей чортовий шматок макулатури?

- Ну ви хоча б заходіть іноді, - зітхнув батько у слухавку, нагадуючи їй, що він все ще на проводі.

Дженна на секунду відірвалася, розтискаючи плече та вухо, щоб взяти телефон назад.

- Тату, ну справді, я тільки вчора переїхала до Алана, а ти кажеш так, ніби минула вже ціла вічність, - її погляд впав на гірку зошитів, а голос пом'якшав: - Ти ж знаєш, що я тут лише на тиждень. До того ж, ми з Леоном на днях заїдемо додому, - вона підняла сірий блокнот, що стирчав з решти зошитів, і розчаровано видихнула, опускаючи його назад. Розвернувшись від тумби, вона уперлася в неї попереком. - Ти краще розкажи, як пройшов твій перший робочий день? Чи, мабуть, правильніше сказати «ніч»? - вона виділила останню фразу і на її губах заграла маленька усмішка. Леон агукнув у ліжечку, привертаючи її увагу, і продовжив бубоніти, граючись.

- Та як пройшов, - недбало відповів чоловік, пропустивши повз увагу її інтонацію. - Як зазвичай. Стара робота, стара зарплата, ті самі обличчя. Загалом, нормально, дочко. Нема чого скаржитися.

- Ти їсти собі щось приготував? А то я знаю тебе, - вона м'яко посміялася, добре знаючи, про що говорить.

- Не турбуйся про мене, дочко. Я якось та й дам собі ради. Ти краще скажи, коли мені на вас чекати?

Дженна повернулася до тумби і затиснула телефон між плечем та вухом, продовжуючи свої пошуки.

- Не знаю, тату, - важко зітхнула вона. - У мене на носі іспити, треба готуватися.

- Ну а Дон Жуан твій як? Не ображає тебе?

- Тату! - обурено вигукнула Дженна під м'який сміх чоловіка, різко припиняючи копатися і розвертаючись. - Він не мій, - додала тихіше, проковтнувши і відчуваючи тепло в щоках. - І ні, не ображає.

- Добре, добре, - здався чоловік, все ще посміюючись. - Я піду тоді відпочину трохи, бо з незвички зовсім очі змикаються.

На губах Дженни розповзлася ніжна усмішка.

- Добре, тату. Люблю тебе, - лагідно попрощалася вона, чуючи на тлі легкі кроки та стукіт дверей.

- І я тебе, дочко.

Батько натиснув на відбій, залишаючи короткі гудки. Опустивши телефон, Дженна мить дивилася в нього. Різко прийшовши до тями, вона крутнулась навколо своєї осі і поклала мобільний на комод, висунувши другу шухляду. Звідти похмуро показались ще кілька зошитів і вона поринула в них, перевертаючи вміст.

- Чим займаєшся? - пролунав голос позаду.

Дженна здригнулася і різко відірвалася, крутнувшись назад.

Алан стояв на виході зі спальні, спираючись на милиці, і дивився на неї. Дженна протяжно видихнула.

- Шукаю свій конспект, - вона підняла руку, затиснувши перенісся великим і вказівним пальцем. – Не пам'ятаю, куди його поклала.

Через мить вона видала прикрий стогін.

- Чорт. Здається, я забула його вдома.

– А без нього ніяк? - спитав Алан, пересуваючись вітальнею до дивана. Дженна спостерігала, як він вивертається, щоб сісти на диван. Вона пояснила ситуацію, все ще спостерігаючи за ним.

- У мене іспит за кілька днів. Там усі важливі терміни та пояснення, у підручниках цю інформацію не знайдеш.

Дженна замовкла на мить, перш ніж їй на думку спало рішення.

- Напевно, я додому поїду, - вона зрушила, вихопивши зі стійки свою сумку і закинула всередину телефон, йдучи до Алана. - Ти поки що будь обережним і по можливості намагайся менше ходити. Ми постараємося повернутися якнайшвидше, - нахилившись, вона зібрала ключі і ще кілька дрібниць зі столика, закидаючи їх у сумочку.

– Ми? – здивовано уточнив Алан.

- Так, ми з Леоном.

- Навіщо? – спитав він.

Дженна з нерозумінням зупинилася.

– Що?

- Леон нехай залишається, - промовив Алан. На його обличчі відбилася тінь кривої посмішки. - Я може й тимчасово обмежений у деяких можливостях, але ще можу пригледіти за власним сином.

- Але...

- Жодних «але», - твердо перервав він. - Леон досить розумний хлопчик і до того ж, я не збираюся робити нічого, що могло б тобі не сподобатися, - він замовк і спокійно знизав плечима. - Ми просто разом подивимося мій подарунок із Кембриджу.

Дженна проковтнула, почуваючи себе невизначено. Як би вона не хотіла сказати собі, що це неправильно, спокуса погодитися була надто велика, тому що в неї було мало часу, і вона знала, що сама вона впорається набагато швидше.

- Впевнений? - спитала вона, вагаючись.

Алан потягнув один куточок губ, дивлячись на неї своїми чорними очима.

- Так, Дженно, я впевнений.

- Добре, - зітхнула вона, здаючись. - Але якщо щось не так, якась навіть найменша дрібниця, то одразу ж...

- Я одразу ж зателефоную тобі, - Алан протяжно видихнув. На його губи пробилася пронизлива посмішка. - Я зрозумів, Дженно.

Дженна зробила маленький ковток, все ще стоячи там і дивлячись на нього. Моргнувши, вона зрушила до Леона і нахилилася над ліжечком.

- Будь слухняним, любий, - вона ласкаво погладила темноволосу маківку сина, який не відволікаючись грався з машинкою. - Мама швидко повернеться, туди і назад.

Нахилившись нижче, вона залишила жирний поцілунок на його щічці та погладила її, а потім випросталась і схопила зі столика свою сумочку, перекидаючи її через плече.

- А мене не поцілуєш? - пролунав голос Алана.

Дженна завмерла, пульнувши у нього поглядом. Алан широко посміхнувся і знизав плечима:

- Гаразд, спробувати було варто.

Дженна закотила очі і розвернулася, йдучи до парадних дверей. Діставшись до ручки, вона зупинилася на кілька миттей, вагаючись, і озирнулася через плече.

- Якщо заслужиш, може й поцілую, - тихо промовила вона і швидким клацанням вийшла за двері, відчуваючи дивні хвилюючі мурашки через те, що справді промовила це вголос.

***