6

- Як батько? - пролунав голос Алана в плавному гудінні автомобіля. Дженна краєм ока глянула на нього, відзначивши вольове підборіддя та міцні руки, що вміло стискали кермо. Вони їхали якихось неповних десять хвилин і, судячи зі знайомих околиць, що миготіли за вікном, залишалось ще зовсім трохи. 

- Добре, дякую. 

- А подруга твоя... Рейчел, - Алан обернув до неї обличчя і вона повела очі, воліючи не зберігати зоровий контакт.

- Ми з нею не спілкуємося, - глухо повідомила Дженна.

Алан видав дивний смішок.

– Що? - спитала вона.

- Нічого.

Він звернув у двір і, подолавши коротку дистанцію, зупинився поряд з її під'їздом. Дженна майже видихнула з полегшенням і потяглася до ручки, сіпнувши її одночасно з тим, як він раптом заглушив двигун.

- Алане, - насторожено покликала Дженна, нервово сіпнувши ручкою ще раз. - Навіщо ти заблокував дверцята?

Вона повернулася до нього з широко розплющеними очима.

Алан шумно видихнув через ніс і розслабив руки на кермі, зупинивши там погляд.

- Ти маєш рацію, Дженно. У мене був цей чортовий шанс, але я його упустив з власної дурості.

Дженна проковтнула важку грудку в горлі, відчуваючи, як воно стискається.

- Алане, відчини двері, - сипло попросила вона.

- Невже ти справді більше нічого не відчуваєш? - руки Алана зісковзнули з керма і вона відчула на собі погляд перед тим, як міцно зімкнула повіки.

- Просто відчини мені двері.

- Ти так і не пробачила мені, - почувся глухий смішок і Дженна повільно розплющила очі, потрапляючи поглядом у лобове скло.

- Алане, будь ласка, - майже з благанням застогнала вона.

Він завмер на недовгий час, а потім вигнув губи в гіркій посмішці і нарешті натиснув кнопку.

По салоні пролунало клацання і Дженна смикнула ручкою, вислизаючи назовні. Зачинивши дверцята, вона зупинила себе, несподівано побачивши рух з його боку. Пролунало швидке клацання з водійського місця і Алан випростався в повний зріст з прочинених дверей, впиваючись в них пальцями. Його темніючий погляд знавісніло спрямувався вперед, а обличчя зблідло як полотно. Дженна відчула панічний вибух всередині, раптом почувши це. Дитячий вигук, що пролунав з іншого кінця двору. Усвідомлення, що моментально встромилось вогняними голками в її шкіру. І прогулянка, про яку вона зовсім забула.

Дженна дивилася на картину, що розгорталася перед нею, не вірячи, що це дійсно відбувається зараз.

Попереду, захоплено воркуючи з онуком, йшов її батько, гордо везучи перед собою коляску. І найжахливіше те, що у напівсидячому положенні коляска була звернена назовні, чудово відкриваючи вид на Леона, що тримався пальчиками за поручень і цікаво розглядав пейзажі, "коментуючи" їх. 

До під'їзду залишалася незначна дистанція, коли чоловік явно щось запідозрив і перервав спілкування, піднявши обличчя. Він впав у ступор лише на мить, але цього було достатньо, щоб остаточно підірвати її почуття. 

Ноги Дженни затряслись, а на очі навернулися сльози.

- Тату, іди в дім, - ледь видихнула вона.

Чоловік видав важке зітхання і перевів очі між ними. У його погляді не було переляку чи шоку, лише дивне тепле співчуття.

- Дженно...

- Тату, будь ласка!

Син пожвавився на її благаючий вигук, починаючи голосно белькотіти, але чоловік без зайвих слів розвернув коляску і повіз її у бік будинку.

Дженна проковтнула величезну вогняну грудку, дивлячись, як за ними зачиняються двері під'їзду, і розвернулася на ватних ногах до Алана.

Він намертво стояв у тому ж положенні і свердлив поглядом двері під'їзду. Враження в його очах було приголомшливим. Він стискав пальці на дверцятах так, що Дженні здавалося, ніби вона будь-якої миті трісне від сили. Його грудна клітина нерівно здіймалася, обличчя блідло і багряніло по черзі, а очі ставали ще чорнішими, якщо це було можливим.

І це виглядало по-справжньому страшно. Немов перед нею дикий лев, що почув свою здобич.

Її спина вкрилася пекучим потом. Адже це мало колись статися! Тоді чому в неї зараз від страху зводить подих і німіють ноги? Злякавшись, Дженна позадкувала тремтячими ногами і, не отримавши реакції, швидко крутанулася навколо своєї осі.

– Стояти! - гаркнув Алан.

Дженна злякано підскочила, а потім зацьковано розвернулась назад, почуваючи себе наче на мінному полі.

- Алане, він не...

- Не мій? По-твоєму, я зовсім дурний?! - прогримів він.

Алан стукнув дверцятами так, що у вухах задзвеніло, після чого швидкими кроками обігнув автомобіль і немов непробивний танк, попрямував прямо до під'їзду.

Дженна злякано зойкнула і перегородила йому шлях, упершись долонькою в груди.

- Що ти робиш? - панічно видала вона. 

- Я хочу побачити сина, - сказав він так, ніби був на межі, але Дженна сильніше натиснула на його груди. - Дай мені побачити мого сина!

- Тобі краще спочатку заспокоїтись.

- Заспокоїтись? - Він видав вражений смішок і скинув її долоню, спалахнувши гнівом. - Ти збрехала мені!

- Що мені залишалось робити? - безпорадно вигукнула Дженна. - Ти відмовився від дитини!

- Ти сказала, що зробила аборт, - прогарчав він. - І тепер я дізнаю́ся, що в мене є син!

Дженна мовчала. Мовчки дивилась на нього, відчуваючи, як сильно печуть сльозами очі.

- Ти так і не пообіцяв мені, - нарешті сказала вона, гірко посміхнувшись. - Всього три слова, Алане. Давай, скажи мені їх.

Алан стиснув губи в тонку лінію і важко засопів, здіймаючи грудну клітину і дірявлячи її поглядом. Він не сказав. Вона знала, що не скаже. Не їй. Як і тоді, рік тому. 

- Бачиш? Ти й досі не можеш цього зробити, - вона стерла усмішку і повільно наблизилася: - Ти все ще кохаєш її.

- Чорт забирай, Дженно! - спалахнув Алан.

Він зробив різкий розворот до машини і зло штовхнув її, стукнувши долонею по даху. Алан уперся в неї долонями і опустив обличчя, але навіть так вона чула, наскільки важким і небезпечним було його дихання.