2

Дженна

Дженна зайшла в дім і швидким ривком грюкнула вхідними дверима, намертво притискаючись до них спиною. Вона заплющила очі і уткнулася в них потилицею, її грудна клітина швидко здіймалася, а серце стукало наввипередки з пульсом.

- Дочко, - у коридор вийшов її батько, гордо утримуючи на вазі однієї руки піврічну дитину. – Ти чого це? Виглядаєш так, ніби хтось гнався за тобою, - промовив він, підходячи до неї.

Дженна видала видих, кидаючи ключі із сумкою на верхню полицю комода.

- Нічого, - сказала вона, на автоматі простягаючи руки до малюка.

Вона обхопила сина обома руками і притиснула до себе, відчувши сильний поштовх ніжкою в живіт і емоційний дитячий лепет. Це він так вітався.

- Привіт, мій маленький. Сумував за мамою? - Дженна з усмішкою заплющила очі, ніжно торкнувшись губами солодкої темноволосої голівки. Це було все, що потрібно, щоб зцілити її серце від чого завгодно.

- Так, Леона я погодував і переодягнув, у квартирі прибрав, вечерю приготував, - звітував батько, поки Дженна насолоджувалася моментом, обсипаючи сина поцілунками.

- А ти давай, йди вмивай руки, зараз вечерятимемо, - чоловік простягнув руки, щоб забрати малюка назад. - Втомилася, мабуть?

Дженна зітхнула і заплющила очі, так сильно не бажаючи, але дозволяючи йому забрати дитину. Її ноги справді гуділи від втоми, і все, що вона хотіла це просто заснути, але на неї чекало ще кілька годин вечірнього навчання. Все ж таки рішення відновити навчання далося їй нелегко, але вона знайшла спосіб справлятися, перевівшись на домашнє вечірнє навчання.

Розплющивши очі, Дженна побачила, як батько віддаляється назад у кімнату, кумедно підтакуючи дорогою онуку, який намагався про щось сперечатися, видаючи милий дитячий белькіт. Вона переступила коридор і зайшла у ванну, включила кран у раковині і підставила долоні, залишаючи двері відчиненими.

- Тату, - голосно покликала Дженна у відчинені двері, миючи руки, - я тут подумала, може нам переїхати в інше місто?

З коридору почулися звуки метушні та шаркотіння одягу.

- Навіщо? Тобі хіба тут погано? - долинув приглушений батьковий голос.

- Ні, просто... - Дженна принишкла і опустила обличчя, виключаючи кран.

Вона важко проковтнула, заплющивши очі, а потім швидким рухом схопила рушник, витираючи руки.

Вийшовши в коридор, вона побачила батька, який був уже переодягнений у форму охоронця і порався з краваткою.

- Я думав, тобі подобається тут, - сказав він, кинувши на неї погляд, перш ніж повернув увагу до краватки, яка ніяк не хотіла зав'язуватися у вузол на його шиї. - Ти за цілий рік жодного разу не хотіла змінити місце проживання. Звідки таке рішення?

Дженна підійшла і м'яко опустила його руки, зі знанням справи зав'язуючи вузол краватки. Швидко закінчивши, вона пройшлась пальцями короткою довжиною краватки і зупинила долоню на грудях батька.

Втягнувши в себе вдих, вона заплющила очі, видихнувши тихе зізнання:

– Алан знайшов мене.

У повітрі повисла мовчанка.

Дженна розплющила очі і прибрала долоню від його грудей.

- Тату? - Здивувалася вона. - Ти нічого не скажеш?

- А що тут казати, дочко? - Він зовсім не виглядав здивованим. - Ти ж розумієш, що рано чи пізно це все одно трапилося б. І що ж тепер, доню? - зітхнув він. - Будеш бігати від нього і ховатись по кутках все життя?

Дженна прикусила здригнулу губу, відчувши підповзаючу до горла грудку і печіння в куточках очей. Похитавши головою, вона відступила і тихо опустилася на диван.

- Я не знаю, що робити, тату, - безпорадно зашелестіла вона, заплющивши очі.

За мить вона відчула, як диван поряд прогинається.

- Спершу поїж і відпочинь, а то на тобі зовсім немає лиця, - промовив поруч батько. - Я приготував твою улюблену лазанью з сиром і бутерброди, повинні бути ще теплими. А я вже піду, скоро моя зміна.

Дженна різко вдихнула і припала до батьківських грудей, відчуваючи розчулені сльози, що застигли в очах.

- Дякую, тату, - вдячно прошепотіла вона і міцніше затягла руки довкола чоловіка. - Якби не ти, я не знаю, що б зі мною було.

Руки батька обняли її у відповідь, погладивши по спині.

- Ну-ну. Ти подивись тільки, якого ти богатиря народила. Так і нізащо не скажеш, що недоношений.

Дженна видала смішок йому в груди, змахнувши сльозинку в куточку ока.

Із цим вона була згодна.

Леон виглядав навіть більшим, ніж на свої півроку, незважаючи на те, що народився раніше терміну. Малюк ріс буквально на очах і, найголовніше, був цілком здоровим.

Гени, вирішила Дженна.

Адже у Леона навіть форма обличчя була, як у Алана, не кажучи вже про зовнішню схожість і чорний колір очей. Вона була впевнена, що якби побачила дитячі фотографії Алана, вони були б точнісінько, як їхній син.

Леон був маленькою копією свого батька.

- Я завтра піду на співбесіду, - промовив чоловік у її маківку, залишивши там заспокійливий поцілунок. - Знайшов непогану вакансію комплектувальника, денні зміни, є вихідні, зарплату обіцяють достойну.

- Тату, - спробувала заперечити Дженна, підводячи голову від його грудей.

- Навіть чути нічого не хочу, - перервав її він. - Ти думаєш мені легко дивитися, як ти розриваєшся між дитиною, роботою та навчанням? А так, будеш собі спокійно вчитися на своєму цьому домашньому навчанні, і Леон не сумуватиме за тобою. Я може і старий, але ще зможу потягнути дві роботи.

- Тату, ну який же ти старий? - Докірливо заголосила Дженна, відриваючись від нього. - Ти подивися на себе, в самому розквіті сил, он навіть молоді дівчата на тебе заглядаються, я сама бачила.

Карі очі батька на мить потьмяніли, перш ніж стерли цю емоцію, і Дженна подумки дала собі ляпаса. Вона теж досі сумувала за мамою.

- Я піду, дочко, - сказав він, опустивши поцілунок на її маківку, після чого підвівся. - Бо спізнюся, погано буде. А ти не хвилюйся і не думай ні про що. Іди до Леона, він цілий день на тебе чекав.