Глава 2

Стягнувши з мене пальто, вони заштовхують мене до стіни. Холодні краплі з дерев падають на голову, шию, стікають за комір. І знову на мене спрямований телефон, хижа посмішка Іри, злі погляди дівчат, з якими я мріяла потоваришувати. А тепер ненавиджу їх, бажаю їм того ж: щоб ось так само хтось познущався з них і вони зрозуміли, що це ніфіга не весело.

Хоча Таня побувала в ролі жертви, але це її нічому не навчило.

— Навіщо… навіщо ви це робите? — хрипко, зі стогоном, знаючи, що відповіді я однаково не отримаю.

— Тому що заслужила, — шипить крізь зуби Іра. — Може, інші й не помічають, але ми чудово бачимо твоє гниле нутро, тварюко. Таке ж гидке, як і ти сама. Подивимося, наскільки ти потворна. Андрій казав, у тебе все тіло в шрамах, з таким співчуттям розповідав, — морщиться вона в огиді. — Роздягайся, а ми подивимось.

— Ні, — вимовляю, обхопивши себе руками.

Холодно. За спиною холодна стіна, піді мною холодна земля, зверху капають такі ж холодні краплі.

І всередині холодно.

— Думаєш, якщо потвора, пожаліємо тебе? Я не Андрій! Роздягайся!

— Допоможемо їй, — з осмішкою Юля підходить до мене, Таня теж не забарилася.

Мої спроби відбитися від них нікчемні. Вони сильніші і їм вдається розгорнути поли моєї кофти, відірвавши при цьому ґудзики. Прикриваюсь руками, але мої руки вмить перехоплюють і розводять у боки. Іра в цей час продовжує знімати, морщачись гидливо.

У мене й справді все тіло в шрамах. Декілька їм зараз видно. Вони не такі бридкі, як на лівій нозі, але від цього мені не легше. До того, як я зіткнулася з таким жорстоким ставленням, виявляється, я не сприймала їх так гостро.

А тепер я напевно ніколи не зважусь навіть улітку одягнути щось крім наглухо закритого одягу.

Знову кричу, кличу на допомогу, все ще сподіваючись, що мене хтось почує.

— Стули рота, тобі все одно ніхто не допоможе, — шипить Іра й відходить на кілька кроків, виглядаючи за ріг, але відразу повертається. — Швидше, дівчата. Штани знімайте, побачимо, що там.

Вони намагаються перехопити мене так, щоб вдалося стягнути з мене штани, але я відбиваюся, кричу, вию, прошу дати мені спокій, опираюся щосили. У результаті штани зняти з мене їм не вдається, але доводиться пожертвувати кофтою, яку у них виходить з мене здерти. Вловивши мить, стискаюся в грудку, обхопивши свої ноги руками й ховаю на колінах обличчя.

І раптом усе припиняється. Можливо, мій опір виснажив їх. Або ж ці ненормальні вигадали щось інше. Але я не наважуюсь підняти голову й подивитись. Я навіть очі розплющити не можу. Мені здається, ще трохи — і вони зламають мене остаточно. Не залишиться сил боротися, чинити опір, відстоювати себе. Мені доведеться кинути навчання, і котись воно все до дідька.

— Не треба, — долинає голос Іри, який звучить тихо, відчайдушно, з благанням. — Ми пожартували. Це був жарт! Дівчата?.. Не кидайте мене!

Я розплющую очі. Потрібно б подивитися, що там відбувається, але, здається, тіло задубіло від страху й зовсім не слухається. А секундою пізніше я чую знайомий голос, від якого всередині все перевертається й надія на порятунок набуває чітких обрисів.

— Я теж трохи пожартую.

Холодний тон зі сталевими нотками, а мені чомусь стає тепліше. Здається, я навіть усміхаюся мимоволі. З шумним видихом відступає напруга. Я все ж таки підіймаю погляд, щоб переконатися, що він — не плід моєї уяви.

Ні, не здалося.

А потім раптом згадую, як шепотілися, що він не має серця, ніби воно померло в той день, коли загинула його дівчина.

Неправда це все. У нього велике серце, добре. Інакше б не заступався за мене раз-по-раз. І не має значення причина, головне — дії.

У мене он душа покалічена. А зовсім недавно я думала, що в мене її взагалі немає. Виявляється, є, тільки пошарпана, як і серце Кліма.

Я вважаю, що він зараз чинить справедливо, це не безсердечно, як могло б здатися тим, хто вважає його небезпечним і жорстоким. Не жорстоко це з огляду на те, що робили зі мною вони. Клім лише зриває з Іри шубку, за каптур якої її впіймав, а потім і блузку, залишивши її в самому ліфчику. Зовсім як я зараз.

— А тепер забирайся, — наказує Ірці. — І тільки спробуйте її хоч пальцем торкнутися, — карбує кожне слово.

— Поверни мені одяг та телефон! — вимагає вона, обхопивши себе руками. — Ми просто розіграли її! Ані, скажи йому! — і на мене дивиться, безглуздо сподіваючись, що я захищатиму її після всього.

— Забирай, — одразу ж відповідає Клім, не чекаючи від мене відповіді. Навіть не дивиться в мій бік. Тільки на губах грає ледь помітна жорстка посмішка.

А потім він підкидає одяг Іри вгору, прямісінько на найближчу гілку, до якої Ірці не дотягнутися за всього її бажання. Вона приголомшено охає, в очах обурення, але, зустрівшись поглядом із Клімом, вмить знічується. Коли він ховає в кишеню її телефон, на який Ірка знімала моє приниження, вона ще явно сумнівається, обурюватися або бігти, але ледве Клім робить крок у її бік, Ірку немов вітром здуває.

Який він класний, нехай і лякає до чортиків. Ні, мене він навряд чи образить, це абсолютно нелогічно: рятувати, щоб потім познущатися самому? Не схожий Клім на такого.