Глава 1

Мені здається, тієї ночі в мені щось змінилося, після того, як Клім забрав мене з вбиральні університету, мокру й перелякану до смерті. Я перестала звертати увагу на спроби вивести мене з рівноваги й познущатися. Наче я знаю щось, чого не знають вони. Наче я вище за все це. Здається, я нарешті зрозуміла сенс фрази «не прогинатися».

Поцупили щось зі столу — та й нехай. Забрали сумку й погрожують викинути через вікно — а не працює більше цей фокус, проходили. У телефоні нишпорять — так там нічого немає, я навіть у соцмережах не зареєстрована. Ну а нагадування — так крім мене їхнього значення ніхто не зрозуміє.

Як підсумок, моїм одногрупникам стало нудно знущатися з мене. Мене дали спокій. Я просто буквально за кілька днів це усвідомила: я їм більше не цікава.

Ні, дружити зі мною не почали. Мене, як і раніше, ігнорували й дивилися на мене зі зневагою. Але це можна пережити. Я сюди прийшла вчитися — цим і займаюся. Причому вельми вдало! Я тепер у трійці найкращих у групі разом із Юлею та Глібом, і все це за вкрай короткий період часу.

Я усміхаюся, тихо, непомітно, живучи у власних думках, у фантазіях, яким не судилося коли-небудь здійснитися. Я постійно згадую хлопця із мого минулого. Точніше, намагаюся згадати. Поки тільки його руки на моїй талії. А ще наші переплетені пальці на ручці керма. Як ми разом їдемо на байку. Іноді я бачу його збоку, але не можу розгледіти: тільки знову долоні в рукавичках з обрізаними пальцями, кермо його байка, дорога.

Я знаю, що була щасливою. Я усміхалася, сміялася, мені було неймовірно добре.

І я його до нестями кохала.

Досі, мабуть, кохаю. Тому що ці слабкі проблиски спогадів перевертають усе всередині, стискають нутро, викликають нескінченну тугу й бажання опинитися знову там, у тому минулому. Але воно чомусь від мене ховається.

Не дивно, що мене тягне до Кліма. Мабуть, я кохала свого хлопця за його любов до швидкості, свободи, байків, і ми ділили цю любов на двох. Клім такий самий: йому потрібна свобода, швидкість і байк. Щойно відтанув запізнілий цього року сніг, пригріло лагідне березневе сонечко, як він знову пересів на свого залізного коня.

Я часто крадькома підглядаю за ним у той короткий проміжок часу, коли він перебуває в полі мого зору: під час обідньої перерви. Й іноді ловлю на собі його замислений погляд. Я більше не ховаю очі, хоча дуже хочеться. Червонію, соромлюся, але витримую стійко. Мені однаково нічого не світить із ним, то хіба заборонено дивитися?

А ще іноді після пар в очікуванні таксі я бачу, як він виходить з універу в шкіряній куртці, одягає шолом, сідає на свій байк і дивиться в далечінь, не поспішає їхати, немов він теж думками десь в іншому місці. А коли я виходжу на вулицю, сідаю в таксі і їду, мене переслідує дивне відчуття, що він на мене дивиться, проводжає поглядом. Я навіть кілька разів оберталася, але хіба я можу щось розгледіти за темним склом його шолома?

Все добре, і тільки Іра, Таня і Юля разом із ними все ніяк не заспокояться. Остання взагалі незрозуміло чому на мене в’їлася. Наче я особисто їй дорогу перейшла й мій вчинок потребує кровної помсти. Кровної — тому що так і бачу в її очах жагу крові. Моєї крові.

Я чудово бачу, як вони намагаються підбурювати одногрупників проти мене. Але ці нападки відбуваються короткочасними спалахами й вмить гаснуть. Їм не особливо цікаво знущатися з людини, яка при цьому ніяк не реагує на гноблення, а іноді ще й безглуздо усміхається.

Багато хто відніс мене до категорії злегка причинних. Але «ненормальна» чи навіть «недоумкувата» звучить не так образливо, як усе те, що я чула раніше з їхніх вуст. Словами мене вже не зачепити, а інші спроби дістати мене вони облишили. Не завжди цікаво знущатися зі слабшого, якщо всередині цієї слабкої людини є стрижень.

Цей відчайдушний місяць і справді виявився настільки насиченим, що мені здається, ніби всередині мене з’явився не просто стрижень, а сталева арматура — ні зігнути, ні зламати. І чергові спроби дівчат мене зачепити я просто пропускаю повз вуха.

— Немає сьогодні твого захисничка, убога, — кидає мені Іра на вході до їдальні, не забувши зачепити мене плечем.

Якого захисничка? Про що вона?

Плескаю розгублено віями, плентаючись за їжею. Мене хтось захищав? Але хто? Хтось з одногрупників, а я навіть не помітила? Ну не двійнята ж, вони занадто м’які й поступливі для цього. І вони сьогодні присутні.

Стоп.

Іра сказала в чоловічому роді. Але хто з хлопців нашої групи може мене захищати? Хмурюся, намагаючись зметикувати й перебираючи в пам’яті всіх, зіставляючи з їхньою поведінкою. Андрій потрапив під вплив Іри настільки, що й сам перетворився на гидку, бридку людину. Сьома, розчарувавшись у Тані, перемикнувся на іншу дівчину і йому, здається, взагалі начхати, що навколо відбувається. Гліб більше сам собою. Від Ігната точно добра не чекай. З рештою я практично не спілкувалася, тільки з приводу завдань в разі потреби.

Але хто ж тоді?

Прямуючи до столу з тацею в руках, мимоволі, за звичкою повертаю голову в бік компанії Кліма, шукаючи його поглядом. І не знаходжу. З роззявленим ротом так і застигаю, втупившись у порожній стілець.

Немає його сьогодні.

«Немає твого захисничка».

Клім?