Глава 19

Напевно, коли доля вирішила послати мені випробування, вона або переоцінила мої можливості, або просто вирішила мене якнайшвидше добити, щоб не мучилася марно. Але якнайшвидше не виходить, я опираюся. Нехай слабко, невміло, на останньому подиху, але борюся за своє місце під сонцем, за своє право вважатися нормальною, бути повноцінним членом суспільства.

Наступний ранок зустрічає мене новою хвилею негативу, і тепер до цькування приєднується й Таня. Чому раптом такі зміни — зрозуміти я не можу. Вона пересіла з нашого місця й зі мною не розмовляє, повністю мене ігноруючи. Андрія немає, хоча мені дуже хотілося б подивитися йому в очі.

Каліка, недоумкувата, потвора, крива качка, хромоніжка, нікчема, підлиза — ось що я чую протягом кількох днів за своєю спиною. А в очі єхидно шкіряться. Вирішивши, що цього мало, на мою адресу згодом летять ще й нові фрази типу «розлучниця», «підстилка» та «безвідмовна, бо страшна».

Але ж це неправда!

Анфіса з Лією роблять кілька спроб захистити мене. Спочатку за цей відчайдушний жест вони зустрічають не менш потужний потік ненависті на свою адресу. А потім якось стихають, дивлячись у мій бік із глибоким розчаруванням та невдоволенням. Навіть за столом у їдальні всі мене ігнорують, наче я порожнє місце.

Що, чорт забирай, відбувається? Як могла вся група піти на поводу двох істеричок? Невже вони такі вмілі маніпуляторки?

Андрій, повернувшись до універа, теж мене ігнорує. Наче не він винен у тому, що всі змовилися проти мене. Наче й не було між нами стосунків та дружби. Невже я настільки не розуміюся на людях?

Не витримавши, пишу йому повідомлення «за що?» А у відповідь отримую коротке, холодне «заслужила».

За що? Питання залишається без відповіді, тому що не заслужила я такого, а пояснювати мені причину цькування ніхто не збирається.

Так минає тиждень, апогеєм якого стають уже не слова, а дії.

Збираючись додому після пар у п’ятницю, нагадую собі, що попереду — вихідні. Два дні тиші та спокою. Можливість зібратися з думками, обміркувати стратегію поведінки та спробувати розібратися в проблемі. А ще краще, у причині, яка цю проблему спровокувала.

Виходжу до вбиральні. Коли повертаюся в аудиторію, на моє полегшення вже нікого не застаю. Відчиняю шафу, де наш верхній одяг висить, і навіть кліпаю кілька разів здивовано: мого пальта немає. Кидаю погляд на стіл — і сумочка теж зникла. Як? У нас ніколи нічого не крали. На виході з універу камери стоять і охоронець сидить. Пропускає лише за студентськими. Усі завжди залишали речі в аудиторії, знаючи, що вони нікуди не подінуться.

А тут і сумка, і пальто зникли. Я б зрозуміла якби гаманець, але навіщо комусь знадобилося моє старе пальто?

Комусь…

Не комусь, а декому, хто без  вагомої на те причини мене ненавидить. Або Іра, або Юля. Ну чи хтось за їхньою вказівкою, у цьому сумнівів немає.

Обходжу всю аудиторію, зазираю під кожну парту, сподіваючись, що вони просто пожартували й кудись переклали мої речі. Лютий на вулиці, холодно. Телефон при мені, таксі я могла б викликати, але гроші залишилися в сумці. Можна позичити в когось із викладачів та дістатися додому. Ось тільки в чому я буду ходити? В осінній курточці? Просити батьків купувати нове, при тому що грошей у нас не так багато?

Знову визнати свою нікчемність, адже навіть з одногрупниками налагодити стосунки я не можу.

Я мамі нічого не розповіла. Запевняю її, що в універі в мене все чудово. Я не хочу її засмучувати. Не можу її засмучувати…

Мого пальта ніде нема, як і сумки. А що як вони на вулиці чекають, коли я помічу пропажу, і все ж таки віддадуть мої речі?

Кидаюся до вікна. Окинувши поглядом подвір’я, не знаходжу нікого. Тільки автомобілі стоять припарковані, а ще… опустивши очі вниз, помічаю темну пляму в бруді.

Зачинивши двері аудиторії, поспішаю вниз сходами з третього поверху, навіть не подумавши про те, що варто скористатися ліфтом. Не звертаю уваги на біль у тілі, тому що в грудях болить більше. Сльози печуть очі. Навіщо вони так жорстоко зі мною? Звідки таке прагнення знущатися з того, хто не може дати відсіч?

Вискочивши надвір, долаю останню перешкоду — сходинки біля входу. Так прикро, боляче, що зараз би забитися кудись у куточок і плакати, поки весь біль не піде. Але ніби мало мені стусанів від долі, на останній сходинці я послизаюсь і лечу вниз. Не знаю, яким дивом встигаю виставити перед собою руки й абияк пом’якшити падіння. У результаті приземляюся на чотири кінцівки враз перед своїм виваляним у бруді пальто й сумкою, вміст якої розсипався по асфальту від падіння з третього поверху.

Вию від болю, від досади, від образи. Однаково нікого поряд немає. Усе одно всім довкола начхати на проблеми інших. Тому що якщо ти слабкий, не можеш постояти за себе й дати відсіч — так тобі і треба.

Але ні, мені навіть поридати над своєю убогою долею не дають на самоті. Тінь накриває мене, наступної секунди хтось нахиляється й допомагає мені підвестися. Хтось… І відразу підхоплює під попу й підіймає. Він. Втративши під ногами опору, хапаюся за його плече. А потім розслабляюсь. Яка різниця, куди й навіщо він мене несе? Гірше вже не буде.

Ми зупиняємось біля машини. Треба ж, сьогодні з погодою «пощастило». Мені тільки для повного щастя залишилося на байку покататися. Клім ставить мене на землю. Продовжуючи притримувати однією рукою, відчиняє дверцята, допомагає сісти.