Глава 17

Вихідні пролітають непомітно, а для декого ще і продуктивно. Андрій написав мені, що вони з Ірою помирилися й подякував, що підштовхнула наздогнати її. В аудиторію вони заходять, тримаючись за руки. Андрій трохи похмурий, Іра — сяє від щастя. Окинувши аудиторію поглядом, вона на кілька секунд затримується на мені.

Мені її погляд і зневажлива усмішка, що промайнула на її губах, зовсім не подобаються. Що знову не так? Я навіть підходити до Андрія не збираюся, щоб не провокувати її зайвий раз. Нам взагалі краще припинити спілкування, я так і написала Андрію.

Він відповів, що подумає.

На перерві Іра підсідає до Юлі і вони про щось шепочуться, при цьому кілька разів кинувши на мене погляд. Не подобається мені це все. Немов щось замислили й плекають підступний план розправи наді мною.

— Не звертай уваги, — каже Таня, помітивши мій насторожений погляд. — Ірка просто ревнує, а Андрієві подобається її бісити.

То вона вважає, що Андрій використовує мене, щоб позлити Іру? Гаразд, нехай так і думає. Це краще, ніж якщо хтось знатиме, що ми з ним і справді близькі. Як друзі, звісно ж.

На великій перерві, перш ніж ми з Танею виходимо з аудиторії, Іра рівняється зі мною й шепоче на вухо:

— Я так і знала, що з тобою щось не так. Надто вже солодкою здавалася. Але твоє солодке життя закінчилося, потворо.

Штовхнувши мене плечем, вона прямує далі. А я від несподіванки втрачаю рівновагу. На щастя, поряд Таня, і вона встигає мене підтримати.

А в їдальні відбувається те, що зовсім вибиває мене з колії. Коли я прямую за їжею, назустріч йде Іра з тацею. І зі злісною осмішкою, яку я не встигаю гідно оцінити. Я намагаюся її оминути, але Іра робить крок у мій бік, перекриваючи мені шлях. А потім несподівано перевертає тацю, вивернувши її вміст на мій гольф.

Я дивлюся на їжу, що сповзає по одягу, кліпаю розгублено, зависаю в прямому сенсі, не знаючи, бігти в туалет і змивати це все, або заїхати їй цією самою тацею в обличчя.

Але я не встигаю нічого зробити, як чую зле:

— Каліка недоумкувата.

Так і стою, невтямки витріщаючись у спину Іри. Вона помітила? Чи звідки вона знає?

— Ані, — поряд зі мною з’являється Андрій. — З тобою все гаразд? Що сталося?

Він хапає зі столу серветки й намагається витерти мій одяг. Тільки це марно. Тут і прання навряд чи допоможе.

— Цілком, — загальмовано відповідаю. — Звідки вона знає?

Андрій, завмерши із серветкою в руці, кидає на мене винуватий погляд.

— Ходімо, допоможу відмити, — каже він.

Він не відповідає. Не відповідає, чорт забирай! Це він їй розповів! Я душу йому відкрила, довірилася, а він усе розповів їй!

— Сама впораюсь, — ціжу крізь зуби, відмахуючись від його руки.

— Ані, вибач… — летить мені в спину, поки я квапливо залишаю приміщення їдальні.

Сльози застилають очі. Поспішаю піти звідси і помітно шкутильгаю, чуючи злі смішки за своєю спиною. Хіба це смішно?

Я боялася, що якщо хтось дізнається, я ловитиму на собі співчутливі погляди. Думала, до мене будуть ставитись як до слабкої, при цьому роблячи потурання й опікуючи.

Якою ж дурною я була, навіть думки не припустивши, що мені доведеться зіткнутися з жорстокістю, зневагою й насмішками.

Не встигаю зробити й кілька кроків, як мене хтось обіймає за плечі. Тонкі, жіночі руки, і тут же голос Тані:

— І на хвилину тебе не можна одну залишити, — намагається пожартувати вона. А потім додає серйозно: — У неї зовсім дах поїхав. Зараз, ми що-небудь вигадаємо.

Таня веде мене до вбиральні біля їдальні, включає кран, намагається змити з гольфа бруд. Я стою, мов на паузі, неначе маленька дитина, яка гепнулася в калюжу, захлинаючись беззвучними сльозами. Таня тягне краї мого гольфа вгору, намагаючись його зняти. Цієї миті я приходжу до тями, вмить обсмикую одяг вниз, зупиняючи її.

— Ані, треба зняти. Так буде легше запрати його, — вмовляє мене подруга.

— Ні.

Підібгавши губи невдоволено, Таня дивиться на мене пильно.

— Не слухай ти цю дурепу, Ані. Вона це навмисно, щоб зачепити тебе.

А мені хіба від цього легше? Таня знову робить спробу зняти з мене гольф, але я знову їй не дозволяю. Подрузі доводиться змиритися і спробувати почистити його так.

Двері вбиральні розчиняються. На порозі стоять двійнята.

— Ось ви де, — стурбовано вимовляє Анфіса, заходячи із сестрою всередину.

Усі разом вони допомагають мені привести себе до ладу. Точніше, вони приводять мене до ладу, немов дитину маленьку, а я витріщаюся на залишені відчиненими двері.

— Джинси тільки не вдається відмити, а так терпимо. Жилет мій накинеш — і нічого не буде видно, — пропонує Анфіса.

— Я, мабуть, додому краще поїду, — кажу, розуміючи, що так буде краще, ніж ходити в брудному одязі й ловити на собі повні зневаги погляди, та ще і смішки та знущання слухати.