Глава 16

Коли я приходжу в універ після вихідних, бачу невелику рокіровку в нашій компанії. Андрій сидить з Ірою, яка кидає на мене переможний погляд. Ми не були суперницями, як виявилося, тож мені абсолютно начхати на її безпідставні емоції. Андрій, поки Іра корчить мені пику, задерикувато усміхнувся й підморгнув змовницьки. Лія, як і раніше, сидить з Анфісою, а Гліб за ними. Тільки якщо раніше Гліб ділив парту з Танею, то тепер поряд із ним розмістилася староста Юля, а її сусід Гнат тепер пересів до Семена. Таня ж сидить одна і, помітивши мене, широко усміхається й махає мені рукою, щоб я сідала з нею.

Усе стало на свої місця, усім добре й ні в кого немає причин ображатись і вигадувати підступи.

Дні летять один за одним, схожі один на одного, як близнюки, трохи нудні, але в них немає негативних емоцій — а це вже привід для щастя. Андрій продовжує зі мною активно спілкуватися, вони із Семеном часто запрошують мене та Таню до себе в гуртожиток, і ми разом готуємось до пар. Мені здається, Андрій відчуває якусь відповідальність за мене. Але він не ставиться до мене як до немічної. Це більше схоже на братську турботу, і я охоче приймаю його увагу.

Іра продовжує дивитися на мене з неприязнью, ревнуючи безпідставно. Між мною та Андрієм лише дружба. А ось їхні з Ірою стосунки зрозуміти складно. Вони нібито зустрічаються, але при цьому ніжності й трепету, які були з Андрієм у нас, я впритул не бачу. Це якась війна, а не кохання. Вони постійно сваряться, не соромляться кидати один на адресу одного образи, але продовжують сидіти за однією партою, а коли нас не завалюють завданнями, йти з пар разом із таким виглядом, ніби роблять одне одному послугу.

Семен явно бачить у мені місток, через який можна підібратися до об’єкта його інтересу — Тані, з якою ми стали найкращими подругами. Але Таня ні в яку не йде на поступки та відкидає його спроби залицятися. Іноді взагалі вдає, що його не існує. Але я впевнена, що їй подобається увага Сьоми. Інакше навіщо вона погоджується готуватися всім разом до пар та іноді ходити після занять до університетського кафе?

Клым, мені здається, забув про моє існування. Або спритно прикидається. Він вдає, що ми не знайомі, не вітається, не дивиться в мій бік, коли ми випадково перетинаємось у коридорах університету. Коли ми вперше після тієї вечірки зіткнулися, я завмерла з відкритим ротом, не знаючи, як поводитися. А він просто пройшов повз, і питання вичерпало себе, навіть не встигнувши сформуватися в моїй голові. Ми — чужі одне одному.

Але все ж таки під час обідньої перерви я іноді ловлю на собі пронизливий погляд темних очей, що пробирає до мурашок в тілі, до тремтіння в пальцях і вогню під шкірою. Намагаюся не звертати уваги, не надавати значення. Цьому є логічне пояснення: я схожа на його дівчину, тому й дивиться.

Так минає зо два тижні: мирних, спокійних, можна навіть сказати, ідеальних. Біла смуга в моєму житті, після якої доля чомусь вирішила, що вистачить із мене спокою, час випробувати мене на міцність. Першою ластівкою, або, правильніше сказати, першим вісником лиха, була кинута Ірою фраза, якій я не надала значення.

— Ходить від стегна, дупою виляє, уявила із себе загальну улюбленицю.

Я б навіть подумала, що це не мені, якби, обернувшись, не зустрілася з поглядом, що пропалює в мені дірку.

Я залишила ці слова без коментарів, не розуміючи, до чого ці претензії. Встала не з тієї ноги? Місячні? Не виспалась? З Андрієм знову посварилася?

Ну так, а я тут до чого?

Андрій в цей день не прийшов, посилаючись на погане самопочуття. Після пар я пішла його відвідати, а заразом домашку передати. Семен побіг обходжувати Таню, яка сьогодні поблажливо вирішила дозволити йому зводити себе в кафе.

Але прийшовши до гуртожитку, я застаю зовсім несподівану й жалюгідну картину: Андрій не захворів — він п’яний. Мені боляче бачити друга в такому стані, і я пропоную йому поділитися своїми проблемами, а не заливати горе. Для початку йду на кухню на поверсі й роблю йому міцну каву, а повернувшись, застаю його вже з більш усвідомленим і навіть винним поглядом.

— Не чекав, що ти прийдеш, — бурчить, дивлячись спідлоба на мене.

— Андрюша, ти сам мені написав, що тобі погано. Ти що, забув?

Пхнувши йому в руки кухоль із кавою, сідаю поруч із ним на ліжко. Андрій робить великий ковток і ставить чашку на стіл. Дивиться на мене, гірко усміхаючись.

— Це напевно тому що, що у тверезого в голові, те у п’яного на язиці. Я так шкодую, що відпустив тебе, — він обіймає мене, але я не знаходжу в собі сили відштовхнути його.

А я думала, що він охолонув, забув. Виявляється, помилилась.

— Ти найсвітліша людина, яка зустрічалася в моєму житті, — шепоче Андрій, притулившись губами до моєї скроні. — Якби можна було все повернути… — ковзає губами від моєї скроні до вуха, важко зітхнувши, втикається мені в шию. — Я такий дурень.

— Андрію, — намагаюся відсторонитися, коли він притискає мене до себе сильніше, викликаючи легкий біль у ребрах, і з тихим стогоном стискає губами мою шию.

— Вибач, — він послаблює хватку, але не відпускає. — Я зовсім трошки. Просто обійми мене, будь ласка. Мені це дуже потрібно: знову відчути себе нормальним, хорошим. Так тільки з тобою виходило.

У сенсі? Він і є нормальний, хороший. Просто дівчина поруч, мабуть, не та. Але ж я теж — не та.