Глава 10

Двері з гуркотом відчиняються. Клім пре на мене мов танк. У руках моя сумка, пальто, здається, теж моє, і пляшка. Присівши навпочіпки, він насамперед відкриває пляшку й підносить до мого рота.

— Пий, — лунає наказовим тоном, коли я відвертаюсь.

— Що це?

— Мінералка. Пий давай, стане легше.

Слухняно відпивши кілька великих ковтків, повертаю йому пляшку. Він ставить її на землю поруч, туди ж кидає мою сумку, зверху пальто й тягне до мене руки, явно збираючись підняти мене.

— Обережніше, будь ласка, — благально попереджаю, виставивши перед собою долоні в захисному жесті.

Повагавшись, він бере пальто, сумку і вручає мені. А потім і справді обережно бере мене на руки й несе кудись за будинок. Добре, що ніхто мене більше не бачив. Чи погано? Адже я гадки не маю, куди він мене тягне, а чинити опір сил немає. Тільки зляканим звірятком позираю на його зосереджене обличчя.

Сюди потрапляє набагато менше світла і я дивуюся, як йому вдається так впевнено пересуватися в темряві. Ми проходимо зовсім небагато, коли я помічаю контури будиночка, і саме туди мене несе Клім. Штовхнувши ногою двері, він ставить мене на підлогу, впевнено кудись саджає, хоча я майже нічого не бачу і ледве орієнтуюся, і тільки після цього він вмикає світильник, який ледве розсіює темряву.

Будиночок дуже маленький. Роззирнувшись, розумію, що це, швидше за все, зимова альтанка. Посередині стіл, навколо нього широкі оббиті м’якою тканиною лави. А ще тут є обігрів, із яким Клім намагається розібратися. Поки він займається хитрою системою опалення, я встигаю зняти його куртку й одягнути своє пальто. Тут поки що холодно, а мене знову проймає озноб.

Клім повертається до мене, тримаючи в руках плед і маленьку подушку. Сівши поруч, він впевнено кидає подушку собі на коліна, розгортає плед, поки я дивлюся на нього невтямки, кутаючись у пальто.

— Лягай, — каже він, вганяючи мене в ступор.

— Напевно, я краще додому поїду, — розгублено вимовляю й намагаюся підвестися, але одразу ж відчуваю запаморочення, в очах темніє, намагаюся за щось ухопитися, зрештою ловлю тільки повітря…

Але не падаю. Клім встигає підхопити мене.

— Лягай, — повторює з натиском. Більше не геройствую. Слухняно влаштовуюсь на лаві бочком, поклавши голову йому на коліна. Клім вкриває мене пледом. — Кілька хвилин відпочинеш, а потім поїдеш до лікарні. І лише потім, якщо все нормально, додому.

Від самої згадки про лікарню мені хочеться знову підскочити та бігти, куди очі бачать. Я туди не поїду. Мені навіть різко краще стало, правда.

— Не треба до лікарні. Зі мною все гаразд, тільки слабкість залишилася, — цілком бадьоро заявляю.

— Ага, я бачу, — хмикає й тягнеться за курткою, виймає з кишені телефон.

— Не треба, будь ласка, — повернувши до нього голову, дивлюся з благанням. Рука тягнеться до його долоні з телефоном, на мить завмираю, а потім усе ж стискаю його зап’ястя. Гарячий такий. — Краще просто залиш мене тут. Я трохи полежу, відійду, викличу таксі й поїду додому. Але до лікарні я не поїду, — наполегливо повторюю.

Клім дивиться на мене пильно, мабуть, приймаючи рішення. Забираю руку й ховаю її під плед. Мій дотик явно викликав у ньому протест, бачу це в погляді. У слабкому світлі нічника його очі зараз виглядають моторошно, чорні з відблисками світла, немов у хижака в темряві. І водночас видовище заворожує. Я розумію, чому дівчата по ньому сохнуть: він гарний і небезпечний — це відчувається в погляді, неприступний — це факт. Приголомшливе поєднання. І кожна мріє стати тією самою, особливою, яка зуміє воскресити мертве серце першого красеня універа.

А мені його просто шкода. Я бачу в його погляді біль, відчуваю, як важко дається йому бути ось так ось поруч зі мною. Бачити її, але розуміти, що я — не вона і її вже ніколи не повернути.

Я б так не змогла, не витримала, збожеволіла б. Хоча, подейкують же, що він псих.

Страшнувато трохи поряд із ним, особливо коли ось так дивиться на мене з диким блиском у погляді й не зрозуміти, чого очікувати наступної секунди. Мені здається, він мене ненавидить. Стримує себе, не показує цього, але ненавидить. А допоміг і справді тому що я на неї схожа. От і не зміг пройти повз.

— Правда, можеш залишити мене. Ти й так допоміг, усе гаразд. Я хлопцю зателефоную, попрошу, щоб він посидів зі мною.

На його губах промайнула крива насмішка, небезпечний блиск у очах посилився. Але телефон він відклав убік, після чого одну руку поклав на спинку лави, а другу опустив униз. Розумію, зараз, коли немає необхідності торкатися мене, він вважає за краще уникати контакту. І це правильно.

Хмикнувши, він прикриває очі й відкидається на спинку лави. Нічого не каже, але, схоже, це і є відповідь: лежи й не дій мені на нерви. Я відвертаюсь і теж прикриваю очі, вмостившись зручніше й поклавши долоню під голову. Не можна витріщатися на нього. Я для нього чужа, а він для мене — і поготів.

Слабкість бере гору, і я вимикаюся.