Глава 8

Я знаходжу затишне місце віддалік від галасу й натовпу. Темний коридор, крісло біля стіни — тут і зосередитися легше. Думки снують у голові неслухняним роєм. Намагаюся вхопитися хоча б за одну, але нічого не вдається. Дивлюся у вікно, у темряву ночі, занурюючись у себе.

Якоїсь миті розумію, що абсолютно випала з реальності. У голові жодної думки, порожньо, наче провалилася в глибокий сон без сновидінь. Тільки я ж не спала. Я продовжувала витріщатися у вікно. Зазвичай таке відключення від реальності відбувається, коли я хвилююся. А тут ні з того ні з сього.

Не бачу сенсу тут далі залишатися. Тільки батьки даремно будуть хвилюватися. Забрати сумочку, попередити Андрія, викликати таксі та поїхати додому — ось мої плани на найближчий час. З цими думками і прямую назад у зал.

На нашому місці Андрія не знаходжу. Юля з Ірою теж кудись відійшли. Запитую в решти, де Андрій — кажуть, ніби у бік туалету пішов. Отже, розминулися, коли натовп на танцмайданчику обходила. Забираю сумку, прощаюсь із друзями та йду його шукати.

У вбиральні Андрія не знаходжу. Невже знову розминулись? Піти, нічого не сказавши, буде негарно. Зупинившись у коридорі біля туалету, дзвоню йому. Не відповідає. Пишу повідомлення, що все гаразд, я поїхала додому на таксі. Потім вирішую зателефонувати ще раз. Відходжу далі від шуму, одразу за туалетом бачу сходи на другий поверх. Я їх раніше й не помітила. Підіймаюся на кілька сходинок вгору, тут не так галасливо, і слухаю гудки.

Не одразу звертаю увагу, але, здається, чую трель мобільного Андрія. Отже, він десь поряд! Продовжуючи набирати його, йду в бік зали, але потім розумію, що звідти я не могла чути дзвінок. Занадто галасливо. Виходить, він десь нагорі.

Повертаюся, минувши вбиральню, підіймаюся сходами, збираючись набрати Андрія знову, коли чую голоси. Іду на звук, кинувши телефон у сумку. І справді голос Андрія, розмовляє з кимось на підвищених тонах. Підходжу ближче, уже маю намір відчинити двері, але різко завмираю. Уривки розмови, що долинають до мене, змушують завмерти в розгубленості, ще не до кінця усвідомлюючи, чи не ввижається мені? Може, я щось неправильно зрозуміла?

— Я не хочу так, — ображений голос, у якому я впізнаю Іру.

— Мені начхати, як ти хочеш. Не подобається — забирайся, — грубо відповідає Андрій.

Мені навіть ледве віриться, що це він. Зі мною він ніколи в такому тоні не розмовляв. Але я розумію, що не помилилась. Просто не хочеться вірити, що він ось так одразу…

— Ти сволота, — шипить Іра. — Таак! Яка ж… ти… сволота, — уривчасто примовляє вона.

Витріщивши очі на зачинені двері, раптом чітко уявляю, що там відбувається. Глитаю, відчувши раптовий напад нудоти. Ні, я точно не збираюся стукати й відривати їх від процесу, щоб попередити Андрія, що я їду. Згадає про мене — й побачить повідомлення.

Дивно, я навіть ревнощів не відчуваю чи злості від того, що не встигли ми розбігтися, як він стрибнув у ліжко з іншою. Вочевидь, це є відповідь на моє запитання, що робити далі. А нічого. Не кохаю я його, інакше вже вдерлася б до них, завадила, влаштувала скандал, сварку, а не йшла у зворотний бік. І він мене не кохає, інакше не вчинив би так, не кинувся в обійми до іншої, коли між нами висить невизначеність.

Отже, для себе він уже все вирішив.

Прикро трохи й клубок у горлі. Не через його вчинок, а через висновки, які напрошуються. Сама винна. Тримала його на відстані, тому що бракована, неповноцінна. Нікому така не потрібна, не витримав. Зрозумів, що душі в мені немає, відчувати по-справжньому не вмію, й пішов до іншої.

Коли спускаюся сходами, відчуваю дику втому. На плечі ніби ліг непіднімний тягар, заважаючи рухатися вперед. Звичний біль у тілі посилюється, роблячи кульгавість очевидною. Але мені, здається, уже все байдуже. У горлі пересохло, страшенно хочеться пити. Плетуся крізь натовп до барної стійки, за якою залишався схований Андрієм мій пакет із соком.

Діставшись до мети, опускаюся прямо на підлогу, тримаючись за край стільниці. Граціозності у моєму маневрі нуль, але яка різниця? Однаково мене тут ніхто не помітить за стійкою. Кидаю сумку поруч. Відкривши пакет, роблю кілька жадібних ковтків, щоб проштовхнути клубок у горлі й позбутися сухості в роті. Кілька секунд витріщаюсь у стіну перед собою розгубленим поглядом. Підношу пакет до обличчя і принюхуюсь. Не може бути…

Намагаюся відразу підвестися, але натомість ледь не падаю назад. Доводиться зробити над собою зусилля, спочатку стати на коліна, перемагаючи біль у роздробленій нозі, і тільки після цього піднятися з чотирьох. Коли встаю, відчуваю сильне запаморочення й раптовий напад нудоти.

Стає дурно. Нічого не тямлячи, бачачи перед собою лише одну мету — вихід, де можна вдихнути свіжого повітря, я продираюся через натовп. Хоч би не впасти — промайнула думка. Або я йду занадто повільно, або час знову сповільнився, але шлях здається нескінченно довгим, а мені стає все гірше. Серцебиття прискорюється, мене кидає в жар, хапаю ротом повітря, але все одно задихаюся. Останнім зусиллям волі змушую свої ноги пересуватися, не розрізняючи облич, тільки тіні та миготливі вогні.

У пакет із соком був підмішаний алкоголь, а з тими ліками, які я п’ю, — це безумовне отруєння. А я випила багато, не відразу помітивши, що смак у соку незвичайний.

Опинившись надворі, зі стогоном втягую ротом свіже холодне повітря. Легше не стає. Тримаючись за стіну, відходжу від входу. Так дурно, наче я помираю. Сповзаю по стіні вниз. Ногу прострелило пекельним болем, але підвестися я не можу. Перед очима суцільна темна завіса. Руки знаходять якусь опору, але й вони не тримають. Лягаю на бік, з жахом усвідомлюючи, що смерть мене знову наздоганяє, не бажаючи ніяк відпускати навіть таку нікчемну каліку.