Глава 7

— Ти мені подобаєшся, Андрію. Мені дуже добре з тобою. Але я… і справді соромлюся. Я не можу так швидко… відкритися. Мені потрібно більше часу. Я… я зрозумію, якщо ти не готовий чекати. Але я сподіваюся, що ми з тобою залишимося друзями.

Мені важко даються ці слова. Я ховаю погляд, кусаючи нервово губи. Якщо ми розбіжимося, мені буде боляче, так. Але це не стане кінцем світу. Я переживу. А мучити хлопця я не маю наміру, якщо я сама не можу визначитися, чого хочу. Я гадки не маю, коли настане та сама мить, коли я зможу відкритися йому повністю й дозволити доторкнутися до свого тіла без обмежень. Може, це станеться завтра. А може, за рік.

— Ти що, кидаєш мене? — питання звучить так різко й несподівано, що я на мить гублюся. Здійнявши на нього погляд, зустрічаюся з подивом і нерозумінням.

— Що? Ні! Я не… я не це мала на увазі. Андрію, я не хочу з тобою розлучатися, якщо ти про це. Але і… рухатися далі я поки не готова.

— Гаразд, — зітхає. — Розберемося.

Я відчуваю між нами напругу, що виникла з нізвідки. Хоча ні, причина дуже навіть відчутна. Ми застрягли на одній сходинці, і не вдається зробити такий необхідний крок уперед. Що в такій ситуації залишається робити? Або пересилити себе і все ж таки зрушити з місця в страшну невідомість, або відступити.

Ми повертаємось назад. Андрій уже не намагається посадити мене до себе на коліна, наче дає мені час визначитися, зрозуміти, як мені без нього, без його обіймів і дотиків. Але при цьому залишається поруч, придивляється за мною і спілкується спокійно, не крізь зуби і з образою чи злістю, а ласкаво, як і раніше.

Мені без його обіймів сумно. Але не настільки, щоб заради них стрибнути з ним у ліжко. Усе ж таки вибір за ним, а не за мною. Якщо він готовий продовжити наші стосунки на тій самій сходинці, я буду рада. Якщо потягне мене вперед — я пас. Не можу, не хочу перетинати цю межу. Мені добре з ним ось так, як є. Це дивовижо й ніжність ні з чим не порівняти.

— Я відійду, — говорю Андрію. Він дивиться на мене запитально. — Все гаразд. Я до вбиральні й хочу трохи відпочити від шуму.

Повагавшись, Андрій киває і відпускає мене. Обходжу юрбу, що танцює, вбиральню знаходжу майже відразу далі по коридору. Зробивши свої справи, ще довго дивлюся на своє відбиття в дзеркалі, намагаючись зрозуміти, чого ж я хочу насправді?

Андрій хороший хлопець, він мені дуже подобається. Але що ж зі мною не так? Спочатку здавалося, що ось він — ідеальний хлопець, кохання, про яке я мріяла. А кохання, виявляється, немає. Інакше чому я не готова зблизитися з ним? Є симпатія, є легкість у спілкуванні, його турбота викликає заздрість у себе самої. Але чогось ніби бракує. Якогось тремтіння всередині, чи що, завмирання серця, бажання не відпускати незважаючи ні на що. Усього цього немає.

Я наче зламана лялька. Тіло лікарі зібрали після аварії, а душа, певне, пішла в інший світ і не повернулася.

Дурна я, потім же шкодувати буду. Але не сліпа. Не можу так. Не хочу обманювати. Сьогодні нічого йому казати не буду, не хочу псувати вечір. А завтра скажу, як є. Нехай він сам вирішує, чи варто продовжувати ці стосунки, чи потрібна йому така бракована?

— Ані? Ти тут?

Ну ось, я ж кажу: ідеальний. Навіть випивши, навіть після нашої розмови та моєї явної відмови зблизитися, він не забув про мене.

— Так, — відлипнувши від раковини, відчиняю йому двері.

— З тобою все гаразд? — запитує, окидаючи мене стурбованим поглядом.

— Так, все добре. Дякую, — усміхаюся, хоч і з сумом. — Мені просто треба трохи побути наодинці зі своїми думками.

Повагавшись, він киває.

— Я зрозумів, — і відвертається, щоб піти.

Не те він зрозумів. Точніше, те, але я не хотіла, щоб так грубо і прямо зараз. Хотіла спокійно, він на це заслужив.

— Андрію, — хапаю його за руку. Він обертається. — Нумо завтра поговоримо, вирішимо, що робити далі? Якщо чесно, я заплуталася. Добре?

Знову невпевнений кивок.

— Ти не ображаєшся? — запитую.

Хитає головою.

— Поговоримо завтра, — погоджується. — Твоя правда. Та і я… трохи не у формі. Тільки… Ані, коли надумаєш повертатися додому, скажи обов’язково. Я проведу, гаразд?

Киваю. Усміхаюся. Примушую себе відпустити його руку. Стоїмо кілька секунд, сплітаючись поглядами, наче прощаючись без слів. Мабуть, це і є прощання. Але ми обов’язково поговоримо. Я не хочу, щоб ось так ось негарно. Він не заслужив. Він жодного разу мене не образив. І навіть зараз хвилюється про те, щоб я безпечно потрапила додому.

Він йде, видно, що робить для цього зусилля над собою.

А мені й справді треба подумати й побути наодинці.