Глава 3

Ось і перший день в універі. І радісно, ​​і тривожно водночас. Перед дверима аудиторії я зупиняюся. Вдихнувши глибше, намагаюся заспокоїти шалене калатання серця. Це так бентежно. Впевнена, з цієї миті розпочнеться новий, чудовий період у моєму житті. Залишилося лишень зробити останній крок.

Із широкою усмішкою відчиняю двері й заходжу всередину. На кілька секунд гублюся, розглядаючи своїх одногрупників. Більшість із них розбилися на групки й спілкуються між собою, дехто уткнувся в телефони. Хтось, звернувши на мене увагу, вітається. А я шукаю поглядом своє місце. Ми домовилися з Андрієм, що сидітимемо разом.

Моя усмішка гасне, щойно я помічаю свого хлопця. Він сидить з іншою дівчиною з нашої групи. Її звати Іра. Вони активно про щось спілкуються, поки Іра не помічає мене. Андрій, простеживши за її поглядом, повертається в мій бік. Він усміхається, підводиться й поспішає до мене. Я не встигаю схаменутися, як він згрібає мене в обіймах і шепоче на вухо:

— Я страшенно скучив.

Я видихаю від полегшення, обіймаючи його за шию й усміхаючись. Я вже грішним ділом подумала, що за той час, що ми не бачилися, він знайшов іншу. Так, ми спілкувалися телефоном, але хіба такого не буває, що зацікавленість згасає й залишається лише дружба? Або ще гірше — ненависть.

— Я теж скучила, — відповідаю, вловлюючи дотик гарячих губ до своєї шиї.

Відірвавшись від мене, Андрій веде мене до вільної парти позаду. Але перш ніж ми відлипаємо одне від одного, я встигаю помітити погляд, що пропалює мене ненавистю. Схоже, план подружитися з усіма та жити мирно зазнав краху ще до спроби втілити його в життя. Одного ворога, здається, я вже нажила, сама того не плануючи.

Щойно ми займаємо свої місця, з вулиці долинає рев, який стає гучнішим з кожною секундою. Я миттю впізнаю цей звук. Його ні з чим не сплутати. І тільки цей звук здатен ввести мене в стан неконтрольованого, панічного жаху. Після аварії мотоцикли стали моєю фобією. Справжньою, що не піддається ні лікуванню, ні купіруванню.

Психолог намагається допомогти мені впоратися з цією проблемою, але мені здається, що цей страх залишиться назавжди. Навіть зараз, не маючи на те жодної причини — адже звук долинає з вулиці й він не становить для мене жодної загрози — я стискаюся в жаху, уп’явшись поглядом у вікно. Ми на третьому поверсі, стоянку я, звісно ж, не бачу, але яскраво уявляю металевих монстрів і ніяк не можу впоратися із собою.

Я не одразу розумію, що Андрій мені щось каже, навіть махає долонею в мене перед очима. Приходжу до тями тільки коли він обіймає моє обличчя долонями, нахиляється і притискається до моїх губ своїми. Кліпаю часто, витрішившись невтямки на Андрія. Він усміхається, відхилившись. Ковзнувши пальцями по моїх щоках, опускає руки.

— Про що замислилася? — запитує.

Я тільки розгублено відкриваю рота, не знаючи, що йому сказати. Але від потреби відповісти мене рятує викладач, який увійшов до аудиторії, з порога оголошуючи тему майбутньої лекції.

Намагаюся ігнорувати недоброзичливі погляди з боку Іри, розмірковуючи, з ким з одногрупників я могла б налагодити хороші стосунки. Є кілька варіантів, усе ж таки я хоч і віддалено, але спілкувалася з багатьма. Бути одиначкою не входить до моїх планів. З Андрієм зрозуміло, але крім нього мені хотілося б знайти свою компанію.

Перші пари минають мляво. Не тільки ми, а й викладачі теж очевидно ще не відійшли від свят. Від нудьги рятує сусід по парті. Андрій безумовно радий, що в нас тепер є можливість проводити разом набагато більше часу. Ми записуємо лекції, сидячи з переплетеними пальцями під столом. Андрій сидить ліворуч від мене, тому виходить так, що моя рука лежить у нього на стегні. Добре, що лекцію можна записувати особливо не вдумуючись у текст, інакше я швидко здалася б. Його палець, що погладжує мою долоню, відволікає й постійно збиває з думки.

На перерві Андрій кличе прогулятися та випити кави, показати мені, де що знаходиться. Але я відмовляюся, розуміючи, що за п’ятнадцять хвилин із моєю швидкістю ми точно не встигнемо. Пропоную перенести цю справу на велику перерву, у нас у запасі буде цілих пів години. Або ще краще, щоб він провів мені екскурсію після пар. На великій перерві мені потрібно обов’язково перекусити та прийняти ліки, але я про це, певна річ, не говорю. Та якщо запитає, скажу, що вітаміни п’ю.