Глава 2

З дурною усмішкою на вустах і телефоном, міцно затиснутим у руці, йду до мами. Вона на кухні посуд миє, поки тато після вечері в спальні телек дивиться. Кажу мамі як є: що мене одногрупник покликав завтра погуляти разом. Уточнюю, що ненадовго й неподалік від дому, щоб вона не хвилювалася.

— Ану, покажи мені цього одногрупника. Як його звати?

— Андрій. Ми з ним часто спілкуємось.

Мама неодноразово чула від мене його ім’я. Я з нею ділюся майже всім. Мабуть, тому мама не сприйняла мою заяву в багнети. Андрій притих, чекає на відповідь, а я розгортаю його фотку в чаті. Мама кілька секунд уважно розглядає його світлину, здіймає на мене не менш пильний погляд.

— Він додому за тобою зайде? — запитує.

— Ні… Я не знаю. Думала, одразу в кав'ярні з ним зустрітися.

— Нехай до нас зайде. В очі йому хочу поглянути, зрозуміти, що він за людина. Й обов’язково скажеш мені, в яку кав'ярню ви підете. І недовго, домовилися?

Бачу, що мама хвилюється, але навіть всупереч своїм тривогам відпускає мене, тому я охоче погоджуюсь на всі її умови. Звісно, вона мусить знати, де я буду.

Щаслива й окрилена такою яскравою подією в моєму житті, я повертаюся до своєї кімнати та пишу Андрію відповідь. На емоціях він одразу дзвонить мені й ми ще довго розмовляємо телефоном. Цієї миті я розумію, що в нас і справді завтра буде побачення. Я йому подобаюсь і те, що я вважала дружбою, виявилося чимось більшим. Адже я навіть не мріяла й не думала про стосунки, а тут раптом зовсім несподівано мені усміхнулася доля.

Життя налагоджується й це привід усміхатися, навіть якщо я виглядаю при цьому безглуздо.

До побачення я ретельно готуюся: роблю легкий макіяж, волосся залишаю розпущеним, беру свою улюблену сукню. Так, вона закрита, як і весь мій одяг, з довгими рукавами й завдовжки до колін, але вона приталена і гарно облягає мою фігуру. Під сукню доводиться одягнути капронові колготки, на які мама кидає докірливий погляд.

— Мам, ми ж недалеко, і я в кафе буду, а не на вулиці. Тож не змерзну.

Моя щаслива усмішка та доводи змушують маму поступитися. Тим паче день сьогодні видався погожий, напрочуд теплий.

Коли Андрій дзвонить у двері, мені залишається лише взути чобітки й накинути пальто. Виходжу зі своєї кімнати й застаю смішну картину: Андрій усміхається білозубо, вручаючи мамі шоколадку, а в іншій руці за спиною тримає троянду, намагаючись сховати її від мене. Який він милий. Я, щиро кажучи, взагалі не очікувала. Тому, коли Андрій вручає мені квітку, я щиро усміхаюся у відповідь і втикаюсь носом у бутон.

Кидаю крадькома погляд на маму: вона ледь помітно киває, отже, схвалює. З легким серцем одягаюся й виходжу з Андрієм із дому. До кафе метрів триста, ми йдемо неквапливим кроком, говорячи про різні нісенітниці. Щоки пече вогнем, я відверто ніяковію, але Андрій спритно згладжує гострі кути. Навіть коли він бере мене за руку, я охоче приймаю цей жест і відчуваю приємне поколювання в пальчиках від його дотику.

Попри мої побоювання, побачення минає легко й невимушено. Мабуть, те, що ми багато спілкувалися телефоном, зіграло свою роль. Андрій симпатичний і веселий, поводиться настільки природно, що коли він проводить мене додому, ми зупиняємося біля під’їзду й він цілує мене, я відповідаю взаємністю. І тільки після цього виникають збентеження та ніяковість. Але й вони одразу минають, тому що Андрій бере мене знову за руку й доводить аж до дверей квартири.

***

Це було наше перше з Андрієм побачення, після якого ми щодня зідзвонювалися, а на вихідних зустрічалися. Мені подобалося з ним проводити час, хоча окриленості, про яку пишуть у романах, я не відчувала. Але ж не кожен здатен кохати з повною віддачею. Та й навіщо? Мені й так добре. Мені він подобається, батькам також. Кілька разів мамі навіть вдалося затягнути Андрія до нас на вечерю. Тато теж йому симпатизує. Мені здається, Андрій не може не подобатися: він завжди чемний, уважний, ввічливий зі мною, не дозволяє собі зайвого, але й не обділяє увагою.

Ніжні обійми, тривалі поцілунки біля під’їзду, обвітрені губи й блискучі від радості очі. Я себе не впізнавала в дзеркалі, мама загадково усміхалася, тато жартував беззлобно, а я просто раділа життю. І з нетерпінням чекала на Новий рік.

Адже там зовсім трішки — і почнеться навчання.

Ми з Андрієм будемо бачитися щодня, у нас буде ще більше приводів проводити час разом готуючись до занять. Він живе в гуртожитку, я зможу до нього приходити готуватися до пар, а потім повертатися додому.

Ми вже все це обговорили й навіть мої батьки сприйняли наші бурхливі плани спокійно. Мені здається, вони чудово розуміють, що в результаті триманням за ручки та невинними поцілунками це може не закінчитися. Але, мабуть, з цим хлопцем вони готові відпустити мене в доросле життя, тому що впевнені — він не скривдить мене.

І я впевнена в ньому. Я в собі не впевнена, гадки не маю, наскільки довго триватимуть наші стосунки. Я не будую планів щодо нашого спільного майбутнього — я живу сьогоднішнім днем, тим, що маю тут і зараз. Мені з Андрієм дуже добре, він мені подобається, але чогось неначе бракує, щоб загадувати наперед. Чого саме — я не знаю.

Мені здається, це пов’язано з тим періодом мого життя, який я не можу згадати. Наче там залишилося якесь важливе нерозв'язане питання, і щоб повноцінно жити далі, мені необхідно згадати та перегорнути цю сторінку.