Глава 9.

Віка відчувала, що от-от збожеволіє від усього, що відбувається, а тверезий розум зараз був потрібен їй, як ніколи. Швидко прийнявши душ, дівчина повернулася до вітальні. Побачивши біля канапи котика, про якого вона вже встигла забути, Віка відчула провину. Мабуть, цей малюк голодний. У пакеті, який залишив їй Андрій знайшовся лоток, наповнювач для котячих туалетів, упаковка корму для кошенят, набір мисочок та навіть невелика пляшка молока. Віка облаштувала для пухнастика туалет в кутку коридору, а мисочки розташувала на кухні, наповнивши їх молоком та кормом. Кошеня з апетитом взялося за частування, а Віка побігла шукати всередині не розпакованих коробок бодай якусь сукню. Прокляття, треба було спочатку розпакувати одяг, а вже потім погоджуватися на вечерю з Андрієм! 

Дівчина обрала коротку темно-вишневу сукню приталеного крою з рукавами на три чверті із тонкого мережива, швидко висушила волосся та підкрутила його гарними локонами. Зробивши легкий вечірній макіяж, Віка взула чорні туфлі на високих підборах та поглянула на себе у велике дзеркало. Наче непогано. Андрію мусить сподобатися! 

Рівно о сьомій годині дівчина почула дзвінок у вхідні двері. Захопивши сумочку, Віка рушила до передпокою, намагаючись хоч трохи вгамувати шалене серцебиття. Відчинивши двері, вона побачила на порозі Андрія в чорних штанах, білій сорочці та піджаку. Верхні два ґудзики його сорочки були недбало розстебнуті, відкриваючи гладку смагляву шкіру на грудях. Стриманий, елегантний та до біса сексуальний! Віка відчула, що й неї трохи підкошуються ноги від хвилювання. Андрій мовчав цілих три секунди, а його сірі очі набули якогось унікального відтінку, уважно оглядаючи дівчину. 

— Віко... — Андрій нарешті порушив тишу. — Ти неймовірно гарна!

— Дякую! — Віка вийшла з квартири, починаючи замикати двері. — Я подумала… Якщо ця вечеря є подякою за твою допомогу з холодильником, то пригощати мушу я.

Промовивши це, дівчина витягнула ключ із замка і вже хотіла розвертатися до Андрія обличчям. Але не встигла. Віка раптом відчула, що він підійшов до неї ззаду, зупиняючись на небезпечно близькій відстані. Всі думки миттю вилетіли з голови. Долоні Андрія лягли на талію дівчини. Він обережно притиснув її спиною до своїх грудей, притулився щокою до її розпущеного волосся.

— Де в тебе знаходиться вимикач? — тихо запитав Андрій біля її вуха.

— Який... вимикач? — розгублено пробурмотіла Віка.

— Той, що вимикає сильну та незалежну жінку. Хочу знову побачити ту ніжну та чуттєву дівчину, з якою танцював у клубі. Поверни мені ту Віку, яка так довірливо обіймала мене у вечір нашого знайомства та сьогодні вдень.

Віка розгубилася, не знаючи, що відповісти. Долоні Андрія ковзнули на її живіт, огортаючи тіло приємним теплом. Він ще міцніше притиснув дівчину до себе.

— Я вже бачив тебе справжню, Віко! — прошепотів Андрій. — Не ховайся від мене за маскою холодної леді, яка непідвладна емоціям. Зі мною ти можеш не боятися бути відкритою та справжньою. Обіцяю, що не скривджу тебе!

Андрій повільно випустив її з обіймів, а потім взяв за руку та повів до ліфта. Віка безуспішно намагалася вирівняти дихання та розуміла, що від цього чоловіка вона дійсно не зможе сховатися за жодною маскою.

— Подякою за мою допомогу стала твоя згода повечеряти зі мною, — спокійно промовив Андрій так, наче нічого особливого не трапилося. — А організацію вечері залиш мені… До того ж я вже все організував!

Віка розуміла, що їй подобається спокійна впевненість цього чоловіка. Здавалося, що Андрій може звільнити її від усіх турбот та переживань, огорнути своїм теплом, змушуючи почуватися захищеною, спокійною… коханою. Дівчина обірвала хід своїх думок. До чого тут кохання? Андрій нічого не казав їй про свої почуття, лише про симпатію. Не можна будувати ілюзій!

Опинившись на вулиці, Віка глибоко вдихнула свіже повітря. Вечір був дуже приємним. Літо минуло майже непомітно, зараз вже середина серпня. Спеки сьогодні не було, а в повітрі вже відчувалася свіжість вечірньої прохолоди. Віка подумала, що добре було б захопити з собою теплу накидку, бо з настанням темряви може стати ще холодніше. Але ця думка швидко загубилася в голові дівчини, коли вона побачила, що Андрій впевнено веде її до кросовера Maserati Levante. Так от кому належить ця шикарна автівка?

— Це твоя машина? — запитала Віка.

— Так, — кивнув Андрій, відчиняючи перед нею передні дверцята. — А що?

— Давно помітила її біля будинку. І все думала, хто є власником.

— Я закохався в неї з першого погляду, — Андрій допоміг дівчині сісти, зачинив дверцята біля неї, а потім швидко сів за кермо. — Люблю унікальність, а це авто не схоже на інші. Воно особливе, має свій характер… Так само, як і ти, Віко! Я б міг порівняти цю машину з тобою. Вона розганяється до шаленої швидкості за лічені секунди. І мені дуже подобається відчувати ричання двигуна під капотом.

— Ну… Я ричати не вмію, — засміялася Віка.

— Але вмієш швидко дійти до точки кипіння, — Андрій теж засміявся, а потім додав вже серйознішим тоном. — І ти теж унікальна. Абсолютно не схожа на інших дівчат.

Андрій завів двигун і Віка всім тілом відчула його м’яку вібрацію. А це й справді приємно. Машина неначе передавала пасажирам свою особливу енергетику. Віка подумала, що ця автівка дуже пасує Андрію. Стильна і приваблива зовні, потужна та затишна всередині.