Глава 7.

Віка дивилася на усміхнене обличчя Андрія та щосили намагалася зрозуміти, як він тут опинився. Шалений стук серця відлунював у голові, а думки плуталися в шаленому танці, натикаючись одна на одну та викликаючи відчуття паніки. У яскравому світлі сонячних променів Андрій здавався ще привабливішим, ніж у м’якій темряві нічного клубу. Сьогодні він був у світло-блакитних джинсах та сірій футболці, яка відкривала його міцні руки та дуже пасувала до сірих очей.

— П-привіт! — нарешті вичавила з себе дівчина. 

— А от і помічник! — зрадів водій, але зустрівши серйозний погляд Андрія поспішив пояснити. — Леді замовила холодильник і не врахувала, що його треба буде комусь занести.

— Віко, ти тут живеш? — сірі очі Андрія перемістилися на обличчя дівчини, вона побачила в них щире здивування. — Чому я жодного разу тебе не бачив?

— Я купила тут квартиру нещодавно, — в горлі пересохло, але Віка відчувала, що нарешті хоч трохи повернула собі дар мови. — Лише готуюся до переїзду.

— На якому поверсі твоя квартира?

— На восьмому.

— Бувають же такі збіги в житті, — задумливо промовив Андрій, перевівши погляд на коробку з холодильником. — Це треба занести нагору? Я допоможу.

Віка вже відкрила рота, щоб заперечити, але вчасно зупинилася. Іншого виходу в неї справді не було. Андрій дістав з кишені телефон, набрав чийсь номер і спокійно сказав, що затримається. Віка тим часом звернулася до водія:

— Будь ласка, допоможіть занести холодильник. Я заплачу скільки скажете!

— Взагалі то я вантажником не наймався… — протягнув водій. — Ну, добре!

— Віко, йди до квартири, — промовив Андрій, ховаючи свій телефон у кишеню джинсів. — І відчини нам двері навстіж.

Дівчина швидко піднялася до своєї квартири, відчинила навстіж двері та підійшла до дзеркала, яке робітники повісили в передпокої годину тому. Щоки червоні наче помідори та й загалом вигляд розгублений. Невже Андрій живе в цьому будинку? Прокляття, як таке може бути? І чому доля наполегливо підштовхує її до цього чоловіка, знайомство з яким вийшло таким дурнуватим? 

Через пару хвилин на порозі квартири з’явився Андрій, який тягнув її холодильник разом із водієм. Доки чоловіки встановлювали холодильник на кухні, Віка побігла у вітальню за своїм гаманцем. Треба заплатити водію за допомогу. Пошуки гаманця зайняли деякий час, бо Віка не одразу згадала, де саме залишила свою сумку. А коли дівчина нарешті знайшла її, то раптом почула, як на вхідних дверях тихо клацнув замок. Віка одразу вибігла до передпокою та побачила там Андрія. Він спокійно замкнув двері зсередини, а потім розвернувся до Віки.

— А де водій? — розгублено запитала дівчина.

— Пішов, — спокійно відповів Андрій, повільно крокуючи до неї.

— А гроші? Я обіцяла заплатити йому за допомогу.

— Не хвилюйся, я заплатив, — Андрій зупинився за два кроки від дівчини.

— Скільки він взяв? — Віка почувалася зовсім розгубленою, опинившись наодинці з цим чоловіком. — Я поверну тобі...

— Не треба нічого повертати, — Андрій зосереджено вивчав її поглядом. — Ми ж сусіди! А сусіди повинні допомагати один одному!

— Ти теж живеш у цьому будинку?

— Так, на дев’ятому поверсі. Моя квартира якраз над твоєю.

— Цього не може бути, — прошепотіла Віка, не в змозі відвести очі.

— Дивовижний збіг, правда? — Андрій зробив ще один крок назустріч дівчині, опиняючись зовсім поруч із нею. — Чому не приходиш в клуб? Я щовечора тебе чекаю.

— А що мені там робити? Раптом знову натраплю на неадеквата, як Даша тоді...

— Я збільшив кількість охоронців у залі, як і обіцяв. До того ж… — Андрій зробив паузу та посміхнувся. — За твоєю безпекою я готовий стежити особисто.

— Чого це раптом?

— Бо ти дуже сподобалася мені, Віко.

Дівчина зовсім не очікувала почути це, тому на секунду розгубилася. Як йому це вдається? Андрій вміє поводитися так, що вона ніяковіє перед ним неначе наївна старшокласниця перед досвідченим мачо. Треба завершувати цю розмову якомога швидше. Віка наказала собі заспокоїтися та промовила:

— Дякую за допомогу. Пробач, що затримала та змусила змінити плани.

— Не хвилюйся, мої плани не дуже постраждали, — спокійно промовив Андрій, не відводячи погляду від її обличчя. — То як? Прийдеш сьогодні ввечері в клуб?

Віка вже хотіла сказати, що не має часу вештатися по нічних клубах, але не встигла. Її телефон, що лежав на столику в передпокої озвався гучною мелодією виклику. Дівчина взяла його до рук, побачила на екрані незнайомий номер і поглянула на Андрія, який продовжував спокійно вивчати її поглядом.

— Відповідай, — промовив він. — Я почекаю.

— А тобі хіба не треба йти?

— Треба, але ми ще не договорили.

Віка зрозуміла, що позбутися Андрія буде не так просто. Телефон продовжував наполегливо дзвонити, тому дівчина взяла слухавку.

— Доброго дня! Вікторія? — почувся в динаміку ввічливий жіночий голос.