Обіцяю кохати

Глава 6.

Минуло два тижні. В агенції було багато замовлень, тому Віка з головою поринула в роботу, присвятивши весь свій вільний час організації переїзду. Іван та його бригада робітників завершили ремонт вчасно і Віка була повністю задоволена результатом. Проте вона вирішила почекати ще хоча б тиждень, щоб у її новій квартирі трохи вивітрився запах фарби та будівельних сумішей. До того ж, треба було замовити меблі та побутову техніку. Майже все, що було у їхній з Богданом квартирі вони продали разом із помешканням. Після розлучення у Віки залишилося лише трохи посуду та книг, одяг та деякі інші дрібнички.

Віка планувала переїзд на неділю, але меблі та побутову техніку повинні були привезти у середу. Швидко розібравшись з поточними справами в агенції, дівчина помчала до нової квартири, щоб зустріти доставку. Припаркувавши авто біля багатоповерхівки, Віка вийшла з салону, трохи поправила свою легку блакитну сукню, що відкривала плечі та вдало підкреслювала фігуру і знову помітила на парковці темно-синій кросовер Maserati Levante. Схоже, що власник цієї машинки дійсно мешкає тут. Цікаво, на якому поверсі?

Робітники привезли меблі вже через півгодини та почали швидко збирати їх. Згодом прибула і побутова техніка. Лишався лише холодильник. Його Віка замовляла в іншому магазині, тому чекала на окрему доставку. Дівчина ретельно стежила за тим, як вантажники розставляють техніку по кімнатах, коли почула дзвінок у вхідні двері. Відчинивши їх, вона побачила на порозі матір.

Марина Олегівна та Павло Вікторович дуже пишалися своєю єдиною донькою, яка змогла відкрити власну справу у двадцять п’ять років. А коли Віка вийшла заміж за Богдана вони щиро сподівалися, що їхня дівчинка стане абсолютно щасливою. Віка не хотіла засмучувати батьків, тому довго мовчала, коли у неї почалися проблеми з Богданом. І сказала про розлучення лише після того, як остаточно пішла від чоловіка. Марина Олегівна та Павло Вікторович ніколи не виявляли до Богдана особливої симпатії, але ця новина страшенно засмутила їх. Вони наполягали на тому, щоб Віка жила у них, доки не купить нове житло, але дівчина рішуче відмовилася та тимчасово переїхала до Даші. Було б нестерпно щодня бачити співчуття в очах батьків та ховати від них свій сум.

— Мамо! — Віка обійняла жінку та посміхнулася. — Рада тебе бачити! Заходь!

— Привіт, доню! — Марина Олегівна поцілувала її. — От їхала на роботу та вирішила дорогою зазирнути у твою нову квартиру. Як ти тут?

— Сьогодні приймаю меблі та побутову техніку. Квартира поки що виглядає порожньою, але скоро тут буде затишно.

Оглянувши кімнати, Марина Олегівна схвально кивнула головою. Віка пообіцяла обов’язково запросити батьків у гості після переїзду та провела матір у передпокій. Марина Олегівна працювала медсестрою в міській лікарні, тому мусила їхати на роботу.

— Вже познайомилася з кимось із сусідів? — раптом запитала жінка.

— Ще ні, мамо! Я ж поки що не живу тут.

— Будинок новий. Мабуть, тут багато молоді. Можливо й гарні чоловіки є?

— Мамо, не починай… — втомлено зітхнула Віка.

— Ми з татом завжди вважали, що Богдан зовсім не підходить тобі. Чоловік повинен бути опорою для своєї коханої. Надійним захистом та міцною стіною, за якою жінка може дозволити собі бути слабкою та ніжною. Мені здається, що у тебе не було такого з Богданом. 

— Не було, — погодилася Віка. — Але я була щаслива з ним. Колись...

— Я розумію, тобі потрібен час, щоб оговтатися від розлучення, — м’яко промовила жінка. — Але не варто відгороджуватися стіною від усіх, доню.

— Я ні від кого не відгороджуюся, мамо! — посміхнулася Віка. — І я радію, що розлучилася з Богданом. Почуття давно згасли, а життя з ним стало нестерпним. Зараз я відчуваю полегшення. У мене є улюблена справа, чудові подруги, ви з татом. Я щаслива і без чоловіка! І цілком задоволена життям.

— Яке ж жіноче щастя без кохання? — зітхнула жінка. — Добре, доню. Краще піду, мені час у лікарню. Ми з татом ще приїдемо до тебе.

Поцілувавши доньку, Марина Олегівна вийшла з квартири. Віка замкнула за матір’ю двері та замислилася. Все вірно, Богдан зовсім не був для неї опорою. Скоріше навпаки, після весілля він часто критикував її, змушуючи сумніватися в собі. Поруч із ним Віка ніколи не почувалася тендітною та слабкою жінкою. Можливо, вона просто не вміє бути такою? Але як же той єдиний танець з...? Згадавши Андрія, Віка мимоволі посміхнулася. Цей чоловік поводився з нею зовсім не так, як Богдан. Андрій змусив її відчути себе жіночною, робив компліменти… попри те, що вона дала йому ляпаса. А цей пронизливий погляд його сірих очей, від якого серце раптом починає битися швидше... Віка досі пам’ятала свої відчуття в обіймах Андрія. Було тепло, затишно, спокійно...

Дівчина роздратовано обірвала хід своїх думок. З того вечора в клубі минуло два тижні, але вона продовжувала частенько згадувати Андрія. Пару разів Віка навіть відчувала спокусу запропонувати подругам знову піти в «Euforia», але стримувала себе. Навіщо шукати нових зустрічей з Андрієм? Він вже давно забув про той вечір… а якщо не забув, то буде ще гірше. Бо під поглядом його сірих очей Віка знову почуватиметься винною за свій необдуманий вчинок. Роздуми дівчини були перервані телефонним дзвінком. Поглянувши на екран, Віка стала похмурою. Відповідати не хотілося, але вона все ж взяла слухавку.

— Чого тобі? — спокійно запитала дівчина.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше