Глава 52

Богдан

Моя байдужість до неї — вимушений захід. Я більше не можу довіряти Лєрі, не можу повністю покластися на неї, знаючи, що вона покірно дочекається природного завершення перебігу подій. Я чудово розумію, що цього не буде й чекаю удару з іншого боку. Чомусь впевнений, що вона спробує хоч якось вплинути на ситуацію, що склалася, хоча й обіцяє зворотне.

Мені ж потрібно, щоб вона заспокоїлася, облишила спроби мені допомогти. Я маю переконати її колишнього чоловіка в тому, що ми одне одному тепер ніхто, і що я допомагаю їй з доброти душевної, не більше. Якщо Ігор у це повірить, помститися йому буде легше, тому що бити не буде по кому. Лєра не вийде на зв’язок, не буде йому допомагати й сприяти розв’язанню нашого конфлікту.

Здавалося б, усе просто. Їй потрібно посидіти вдома хоча б місяць. Пограти з моїм сином, позайматися в залі, походити в басейн і спробувати не піддаватися на провокації, а я впевнений, що вони будуть. Можливо, уже були, а мені про це нічого невідомо.

Люди, що працюють у мене, перевірені, але я не виключаю ймовірності, що Ігор знайде спосіб передати Лєрі звісточку. Зробити так, щоб вона погодилася з ним зустрітися або хоча б поговорити телефоном. Якщо вона погодиться — я маю зробити все можливе, щоб вона не геройствувала. Не кидалася рятувати мене або мого сина, бо в цьому немає потреби. У цей будинок просто не пройдуть, а іншого способу дістатися до людей у ньому немає. Якщо не рахувати Лєру, певна річ.

Мені чомусь страшенно складно з нею розмовляти й навіть бачити її. Кохаю її досі до божевілля, так, що вивертає все зсередини. Досі глибоко всередині засіло усвідомлення, що вона вважає мене нікчемним. Вона ясно дала зрозуміти, що згадала мене, дізналася, ким я був раніше. Невже тому відмовилася від наших стосунків, вирішивши, що зможе захистити своїх близьких від цього чудовиська? Невже я був настільки жалюгідним у її очах в університеті, що вона навіть подумати не могла, щоб сказати про його погрози? Не вірила, що я можу захистити?

Що може бути гірше для чоловічого самолюбства й почуття гідності, ніж жінка, яка вважає його нікчемним? Як я можу бути з нею, усвідомлюючи, що вона вважає мене слабаком? Чоловік апріорі сильніший, ніж жінка. У всьому й завжди. Наша природа вимагає захищати, розв’язувати жіночі проблеми, допомагати, забезпечувати, бути хорошим батьком. Я був ладен робити все це. Землю руками рити, аби вона почувалася зі мною, як за кам’яною стіною. І що вийшло? Вона ухилилася і вийшла вперед. Підставилася під удар, тому що не відчувала захисту.

А тепер вона намагається мені довіряти. Вдає, що готова забути про все й повністю мені довіритися. Чому вдає? Тому що я не вірю. Дивлюся на неї в цій сексуальній білизні й не вірю, що вона може просто змиритися. Не може. Ліка завжди покладалася на мене. У всьому. Перекладала всю відповідальність на мої плечі й влаштовувала істерики. Лєра ж…

Я жодного разу не чув, щоб вона хоча б влаштувала сварку, не кажучи вже про істерику. Сильна самостійна жінка, яку теж хочеться оберігати, бути сильнішим для неї, заради неї, але вона ж не дозволяє. Відштовхує і вважає за краще вирішувати все сама.

— Пробач мені, — вона відриває мене від роздумів. — Пробач, що таке сказала. Я не хотіла, просто…

Вона замовкає, а я ледь опановую себе, щоб не накинутися на неї. Лєра починає схлипувати, торкається щокою моїх грудей, міцніше хапається за плечі.

— Пробач, пробач… не можу думати, що ти тепер не мій.

На якусь мить я випадаю з реальності, не зовсім розумію, про що говорить Лєра. А коли усвідомлюю, навіть сміх бере. Вона дійсно подумала, що між мною й Лікою щось є? Або щось може бути? Я усміхаюся, але Лєра, мабуть, розуміє це по-своєму, намагається вирватися з моїх обіймів. На секунду її відпускаю, а потім притягують до себе, штовхаю її до стіни й притискаюся до неї, вдихаю запах, веду губами по скроні, щоці. Не витримую й торкаюся її губ.

Лєра смикається, а потім піддається й розкриває рот, видає протяжний стогін і міцно стискає мої плечі. Ніхто мені крім неї не потрібен і вся витримка летить під три чорти, втім, цілком можливо, вдасться домовитися з нею, щоб не лізла розв’язувати все замість мене. Ось так на слово я повірити не можу.

Лєра чіпляється за мої плечі, торкається щокою моєї шиї, цілує тонку шкіру на яремній вені й тихо шепоче:

— Я скучила.

Як тут встояти?

Як стриматися й не накинутися на неї, коли вона навіть у кабінет до мене прийшла напівголою. У тонкому пеньюарі й мереживному комплекті білизни. Я стискаю руками її стегна. Перегинаю із силою, але я скучив. За її запахом, тілом, рухами, відгуком. З одного боку розумію, що вона досі вважає мене не чоловіком. Тим, хто не здатен її захистити від колишнього чоловіка. І як би я її не переконував, яким би впевненим не був у собі, вона проводить паралелі з тим слабаком, яким я був у минулому. З тим нерішучим хлопцем з університету. Жалюгідним, нікчемним, не готовим боротися за свою жінку.

Наша близькість виходить розмитою, зім’ятою, якоюсь швидкою попри спільне задоволення. Попри те, що мені з нею добре, і вона кричить від почуттів, які налинули на неї, усе не так, як має бути. Ми не відкрилися, не довірилися, не поговорили. Переспали й усе. Як буде далі — незрозуміло. Чи готова Лєра довіритися мені й чи вдасться мені почуватися поряд із нею справжнім чоловіком, а не його подобою — залишається загадкою.