Глава 45

Коли я розплющую очі, думаю, що померла й так виглядає рай. Перед очима яскраве світло, здається, що бездонне. Я відразу стуляю повіки, а коли відкриваю їх наступного разу, бачу чоловіка в білому халаті. Здається, я ще не в раю. А судячи з болю в усьому тілі, я в пеклі, яке щойно розпочалося, якщо вірити стурбованому обличчю чоловіка.

— Ви мене чуєте? — запитує він. — кліпніть, якщо так.

Здається, кліпнути вдалося, тому що чоловік задоволено киває й каже:

— Ви сильна. Видерлися. Реабілітація буде довгою, але ви впораєтеся.

Поки він базікає, я прислухаюся до себе. Руки відчуваю, ноги, здається, теж. Намагаюся ними поворухнути, боляче, але судячи з того як стрепенувся лікар, вдається.

— Лежіть тихо. З вами все добре. Інвалідом ви не залишитеся. Буде складно, звісно, перший час, але ви сильна, впораєтеся, а ми допоможемо. З вами поліція поговорити хотіла, зможете.

Я кліпаю.

— Тоді ми приберемо ці трубки, заразом подивимося, як ви самостійно дихаєте.

Дихаю я насилу, але все ж це мені вдається, тому розмова з поліцією не відкладається. До мене приходять двоє молодих хлопців, одягнених за формою. Усміхаються, один розкриває теку й готується записувати. Питань у них небагато.

— Ви бачили, хто у вас стріляв?

— Ні.

— Є хтось, хто може бажати вам зла?

— Колишній чоловік.

— Прізвище, ім’я колишнього чоловіка назвете?

— Орловський Ігор Павлович.

Вони перезираються. Дивляться один на одного, потім на мене. Один із них уточнює:

— Той самий Орловський.

— Так, той самий.

Висне пауза, під час якої я розумію, як безглуздо звучать мої слова. У мене на руках немає нічого, що могло б викрити Ігоря. Принаймні лікар сказав, що мого телефона зі мною не було, а у квартирі безсумнівно попрацювали люди Ігоря. Не дарма ж він випустив у мене стільки куль.

— Нумо ще раз, — каже хлопець. — Ви стверджуєте, що Орловський Ігор Павлович може бути причетний до того, що з вами сталося?

Я переводжу на них погляд. Розумію, що вони обидва вважають мене ненормальною. Або думають, що я не відійшла від наркозу й не знаю, що кажу. Якоїсь миті я й сама так думаю, але потім згадую, що він зробив з Олею, й киваю. Так, він причетний. Нехай розбираються, зрештою.

— Мій телефон, — кажу їм. — Знайдіть мій телефон, там докази.

Розмова на цьому закінчується, тому що я втрачаю свідомість, а коли приходжу до тями, з'ясовую, що телефон вони не знайшли. Ні в моїй квартирі, ні в речах, які були зі мною. Його просто немає, але я в цьому й не сумнівалася.

— Нумо ще раз, Валеріє Дмитрівно. Розкажіть, що сталося.

Я вдруге розповідаю цим шмаркачам, що сталося. Кожен із них не старший від мене, та й видно, що їх сюди відправили чисто взяти свідчення, а ще, можливо, сказали що робити, якщо я раптом почну звинувачувати свого чоловіка. Чомусь мені здається, що Ігор уже попрацював, тому що хлопці виглядають збентеженими й страшенно розгубленими. Ну так, звісно, у мене просто шок, і я не розумію що мелю.

— Знаєте, — зупиняю їх, коли вони говорять, що прийдуть наступного разу. — Забудьте все, що я вам сказала. У мене немає тих, хто бажає мені зла. І жодних доказів причетності колишнього чоловіка теж немає.

— Ви впевнені? — уточнюють вони більш жваво.

— Так, впевнена.

— Ви ж розумієте, що давання неправдивих свідчень…

— Я нічого пам’ятаю, гаразд? І була не в собі, — усміхаюся, перемагаючи біль. — Просто напишіть там у себе, що жертва нічого не знає.

Мені здається, вони видихнули якось навіть синхронно. Заспокоїлися, коли я так сказала, й зі спокійною душею пішли. Щоправда, на цьому розпитування не закінчилися, тому що потім прийшла Настя. Ось уже хто не повірив, що я нічого не пам’ятаю й не знаю.

— Привіт, — вона говорить ледь чутно, сідає поруч із ліжком. — Як ти?

— Як фарширована яблуками качка, — стан гірше не може бути, але я намагаюся жартувати.

Збираюся з думками, думаю, як повідомити їй, що нічого не знаю.

— Вони нічого мені не говорять, — кажу якомога переконливіше. — Я пам’ятаю тільки як у мене стріляли.

— А хто це зробив, знаєш?

— Гадки не маю. Він був одягнений у чорне, у масці. Я навіть не знаю, як він опинився у квартирі, у мене ж хороший замок і вікна я завжди зачиняю.

Я говорю переривчасто і з паузами, намагаюся брехати, хоча це завжди виходило в мене страшенно погано. Особливо, коли брехати доводилося Насті. Вона моя найближча подруга. Її матір замінила мені мою, якої в мене ніколи не було. Й ось тепер мені доводиться вдавати, що я нічого не знаю, що все добре й те, що сталося — чи не безглуздий збіг обставин.

— Стас думає, що це якось пов’язано з його сестрою.

— З Олею? До чого тут вона?

Я щиро сподіваюся, що змогла передати подив.