Глава 42

Богдан

— Бодя, ти мене чуєш? — привертає до себе увагу Даша. — Ти ніби не тут.

Я і справді не тут. Дивлюся в спину Лєри й думаю, що в неї не все гладко, якщо вона зустрічається тут із юристом. Я чудово знаю Аркадія Петровича. Кілька разів був присутній на його лекції й бачив, як він виділяв її. Не мене. Її. А я вчився значно краще, та й у цілому були хлопці значно здібніші від Лєри. Щось він у ній побачив. Тому і прийшов на зустріч, хоча до нього не пробитися на найближчі три тижні, а то й місяць уже.

— Чую, Даш, пробач, замислився.

З Дашею я познайомився в день, коли чекав на Лєру в ресторані. У мене тоді була нав’язлива ідея поїхати до неї, побачити на власні очі її та Ігоря. Зрозуміти, нарешті, що це все правда. Що вона не бреше, тому що в неї немає для цього підстав. Вона завжди була зі мною відвертою. Коли він почав погрожувати — вона про це сказала, та й взагалі… у нас були не ті стосунки, коли можна було щось запідозрити.

Даша сиділа на узбіччі. У закривавленій світлій сукні й з заплаканим обличчям. Як тут повз пройти, навіть якщо на душі цілковите лайно? Я не пройшов. Підійшов, запитав, чи можу допомогти. Її збив автомобіль. Не сильно, але все ж пошкодження були. Горе-водій із місця пригоди втік, навіть не спромігшись викликати швидку. У результаті залишок вечора я провів у травмпункті, а ближче до ночі мені прийшла щаслива фотографія Лєри й Ігоря. Від нього, зрозуміло. Не повірив би, якби не знав, що це правда тепер. Не тоді, коли вони були разом, а зараз. На тлі була картина, яку я припер їй у надії, що вона буде нагадуванням про мене. Ідіот.

Даша після аварії, я почувався приблизно так само. Ломило все тіло й у голові цілковитий туман і нерозуміння, що робити далі. Нагадав її колишній благовірний, який ніхріна не дав компанії спокій, ось тільки не моїй. Почав копати під знайомих, партнерів, близьких. Батьківську компанію довів практично до банкрутства. Він, мабуть, відчував окремий вид задоволення, коли бачив, як страждають інші. І Лєра тепер із ним. Попри все, що він зробив. Мабуть, і справді любов.

— Може, підемо звідси? Тобі явно тут не дуже подобається.

Даша намагається за нас двох. Якось так вийшло, що після аварії я приходив до неї в лікарню, питав про здоров’я, потім покликав сходити в кафе й кіно. З нею було весело й цікаво, а більшого моїй пораненій душі, яка не приймала нікого іншого, і не потрібно було. З Дашею було просто, тому що вона й гадки не мала, який я справжній. Не знала мене й думала, що такий веселий і життєрадісний дурник я насправді, а не прикидаюся. Так ми спілкувалися довго. А потім якось усе розкрилося саме собою. І моя дитина, і весь той треш, що коївся в моєму житті теж. Однак вона не пішла, знизала плечима й залишилася. Хотіла б як дівчина, але поки далі платонічних обіймів у нас не дійшло.

— Так, ходімо.

Я розплачуюсь за замовлення і виводжу її на вулицю. Я нарешті зміг вийти з бізнесу й піти туди, де справді зможу хоч щось зробити проти Ігоря. Мені хотілося помститися. За неї. Не за свій бізнес, який процвітав у наших із Герою руках, не за роботу батька. За неї. За те, що він із нею зробив і що забрав її в мене.

— Погода сьогодні така сонячна. Додому не хочеться. Може, погуляємо?

— Давай.

Додому дійсно не хочеться, тому що я не стримаюся і безсумнівно поїду не у свою квартиру. Зроблю так, як роблю чи не кожен вільний вечір. Припаркую автомобіль біля під’їзду Лєри й дивитимусь на її вікна. А потім і на те, як до неї припреться Ігор. Як вона впустить його у квартиру й зашторить вікна. Далі моїй уяві доведеться попрацювати самій. Мені буде тільки гірше, тому прогулянка — чудове рішення.

І все ж мені щось не подобається. Чому з юристом зустрічається вона, а не її колишній чоловік? Невже він не може розв’язати проблеми замість неї?

Дорогою до парку Даша не замовкає. Хтось їй, мабуть, сказав, що чоловік такий собі дурник, якого необхідно постійно розважати й заговорювати, тому що мовчала вона тільки в перший день нашого знайомства, а решту часу не замовкала.

— Ти не хочеш розповісти про свої стосунки, — докірливо вимовляє вона, коли ми виходимо з автомобіля.

— У мене їх немає.

— Але були?

— Були.

— І?

— Зупинимося на цьому.

Я не багатослівний, тому поняття не маю, як вона мене терпить. Та й навіщо? Навколо повно хлопців, які будуть раді такій як Даша. Але вона витрачає час на мене. На наше спілкування, яке ні до чого не зобов’язує, й той максимум, що я можу дати — обіймашки.

— Ти ніколи не говориш про себе.

Даша не дорікає, але їй явно хочеться знати більше. А мені просто хочеться тиші. І щоб мене не розпитували про особисте, тому що ним я ділитися не буду. Он навіть Геру послав, коли той запитав, що з Лєрою. Не говорити ж йому, справді, що мене знову відфутболили й обрали мужика, який старший і страшніший. Навіть соромно в такому зізнаватися.

Та й не розумію я ніхріна. В університеті — ясна річ. Де я, страховисько, і де Ігор, що приїжджає на дорогій тачці й виглядає як з обкладинки. З роками все трохи змінилося. Ігоря вона відгодувала, а я заплатив за нормальну зовнішність. Й один хрін обрала вона не мене. Іншого. Як зізнатися в тому, що навіть зовнішність не грає ролі, та й бабки, судячи з усього, теж ні. Грає роль лише те, що я інший. Може, підсвідомо відчуває, що не її це.