Глава 34

Звісно, дива не стається. Я з жалем зазначаю новий день циклу й чомусь впадаю в депресію. Мені не хочеться виходити з дому, усміхатися, радіти життю й переконувати оточення, що все добре, просто я нездужаю. Оскільки не вийти на роботу я не можу через свою минулу незаплановану відпустку, доводиться це робити кожного дня.

До кінця циклу моя апатія минає, я починаю відчувати, чекаю, коли Богдан приїде з незапланованої поїздки, у яку зірвався зовсім несподівано. Він дзвонить майже кожного дня, запитує, як у мене справи, цікавиться, чи все добре. Він — ще одна людина, перед якою я прикидаюся, хоча мені здається, що він це відчуває, інакше б не уточнював через повідомлення, чи точно все добре.

Мені немає потреби прикидатися перед ним, але я роблю це раз по раз, не вміючи інакше. Не хочу його навантажувати, тому що з розмов стає зрозуміло, що Богдан не на курорті. Та й чим навантажувати? Що я йому скажу? Що хочу дитину від нього? Що причина мого смутку — відсутність двох смужок і нормальний цикл? Ми не розмовляли про дітей, про те, що він їх хоче. Та і є в нього син.

Ромка, до речі, у його матері. З Анжелікою, наскільки я знаю, усе складно. Лікуватися вона не хоче, тому що не бачить жодних проблем, сумує за дитиною, дзвонить по кілька разів на день. Я знаю це зі слів Богдана. І мені недобре від того, що він позбавив її сина. Можливо, побачивши його, вона б захотіла лікуватися? Зрозуміла б, що її малюк — єдине, заради чого варто спробувати.

Проте я не лізу до Богдана з порадами, не намагаюся заступитися за Анжеліку. Вони дорослі люди і я впевнена, зможуть розв’язати проблеми самотужки.

Увечері Богдан дзвонить відеозв’язком. Усміхається, коли я відповідаю. На задньому фоні гарний готельний номер із панорамним склом. Богдан знаходиться в іншому місті. У нього там, наскільки я знаю, контракт із великим бізнесменом, який вони ніяк не можуть підписати.

— Привіт, — говорить плутаним голосом.

Я вмить розумію, що Богдан випив, і судячи з веселої блудної усмішки, випив чимало.

— Контракт підписаний? — запитую.

— В процесі, — усміхається. — Сьогодні ми разом випивали. Я дві години слухав про проблеми в його сімейному житті, й тепер я заслужив отримати трофей.

Він усміхається, дивлячись на мене через камеру телефона так, що стає ніяково.

— Ти сама? — для чогось уточнює він.

— Одинадцята ночі, Богдане. Звісно, я сама.

Він задоволено усміхається, після чого говорить, що страшенно скучив і хоче побачити мене голою.

— Навіть не збираюся! — обурено вимовляю, хоча чудово знаю, що зроблю все, чого він захоче.

Серце починає прискорено битися об грудну клітку, у горлі з’являється клубок. Від пропозиції Богдана пітніють долоньки й стає зовсім ніяково. Він хоче, щоби я роздягнулася перед камерою? Це новий спосіб мене збентежити? Змусити почуватися ні в сих ні в тих?

— Зроби це для мене, — просить так, що в мене немає ні найменшої можливості відмовитися.

Як я можу сказати ні, коли він, безсумнівно маючи можливість провести ніч із будь-якою іншою жінкою, обирає мене. Він явно п’яний і повністю розслаблений. Він міг піти з ресторану під руку з іншою, але віддав перевагу мені. Мабуть, не можна бути такою довірливою й дурною. Мама моєї подруги Насті сказала б, що я зовсім себе не поважаю, якщо дозволяю собі радіти тому, що мій чоловік обрав мене, а не якусь іншу.

Я не можу інакше поруч із ним. Почуваюся особливою. Богдан робить усе, щоб так і було. Робить компліменти, дзвонить навіть тоді, коли може бути зайнятий, пише повідомлення, що не зможе відповісти. Я прив’язуюся до нього занадто сильно, звикаю до такого ставлення, плекаю його, горнуся, як у теплу шаль холодного зимового вечора.

— Я чекаю, Валеріє.

Він вимовляє моє ім’я таким голосом, що я мимоволі піддаюся його грі. Соромлячись, розміщую телефон на барній стійці кухні, знімаю через голову светр і стягую бретельки ліфчика. Повірити не можу, що роблю це, картаю за те, що не можу йому відмовити. Це погано. Те, що я так сильно до нього звикла. Те, що вже не можу без нього. Те, що чекаю його дзвінків і повідомлень. Те, що не відчуваю жодного сумніву, роздягаючись перед ним навіть тоді, коли він знаходиться за тисячі кілометрів.

Поки роздягаюся, безперервно дивлюся на екран смартфона, вловлюю те, як Богдан знімає краватку, послаблює тугий вузол і відкидає матеріал убік. Слідом йде сорочка. Мені відкриваються його широкі груди, покриті невеликою кількістю волосся, сильні руки й плечі, кадик, який смикається, варто мені закрити долонями свої груди.

— Охрініти яка, — шепоче Богдан таким голосом, що в мене не залишається жодного сумніву, що ми щось робимо не так.

Усе відбувається настільки природно і правильно, що я повністю розслабляюся, забороняючи собі думати про щось інше. Чудово знаю, що ніколи не зробила б подібного для когось іншого. Богдану я довіряю, знаю, що він ні за що не скомпрометує мене, не викладе відео в мережу, не буде хвалитися перед друзями. Те, що відбувається зараз, я на сто відсотків впевнена, залишиться тільки між нами.

— Твою матір, — шипить Богдан хвилин за десять моїх відвертих рухів.

Його телефон падає так, що картинка зникає, точніше, замість його обличчя, я бачу гарну стелю. За кілька секунд, коли ми обоє більш менш приходимо до тями, починаємо розмовляти. Ми знову бачимо одне одного. Богдан усміхається і важко дихає. Я ні на мить йому не поступаюся. Дихання таке ж переривчасте, усмішка на обличчі належить ніби й не мені зовсім, а найщасливішій жінці на землі.