Глава 31

Ромка чудова дитина. Спокійний, грайливий і майже не примхливий. Усі тут сприймають мене його мамою, а я не поспішаю спростовувати їхні здогадки. Мені несподівано добре разом із ним. Ми граємо, я ретельно стежу за його температурою й щогодини дзвоню Богдану зі звітами. Під час останньої нашої розмови він сказав, що набере мене сам, тому що буде зайнятий. Відтоді минуло три години, і я починаю хвилюватися, хоча в нас із Ромою все чудово.

Після обіду я вкладаю його спати. Вдається не відразу, насилу, але Ромка все ж засинає, а я дозволяю собі видихнути. Температура все ще підіймається, але тепер легко регулюється сиропами й в уколах немає жодної потреби. Щоправда, їх усе ж роблять. Антибіотики доводиться колоти, щоб подіяли швидше. Тішить одне — лікування призначили правильне і йому стає краще.

Кожного разу, коли до нас у палату приходить медсестра, щоб зробити уколи, моє серце стискається. Ромі боляче, він плаче й викручується в моїх руках, а я нічого не можу з цим зробити й ніяк не в змозі полегшити його біль. Антибіотики допоможуть йому швидше видужати.

І нехай медсестра прийде тільки ввечері, нервувати я починаю вже зараз. Як інакше, адже Рома знову плакатиме, а мені доведеться його тримати, щоб укол був не таким болісним і щоб медсестра потрапила туди, куди потрібно.

До вечора дзвонить Богдан. Говорить, що затримається ще на кілька годин. Буде до восьмої. Я переконую його, що все добре, що він може займатися своїми питаннями, а я побуду з його сином без проблем.

— Як у вас справи? — запитує втомленим голосом.

— Добре. Ромка вже прокинувся, поїв, зараз грає. Температура підіймалася ще вдень, поки діють ліки.

— Уколи переносить так само важко?

Учора ввечері Богдан не потрапив на уколи, зате застав їх вранці. Я бачила, як скривилося його обличчя в гримасі болю, і як він сіпнувся до медсестри, але вчасно себе обсмикнув. Не уявляю, наскільки йому важко, адже Ромка його рідний син. Мені й то складно, я так сильно звикла до нього за цей короткий час, що навіть біль малюка сприймаю майже як свій.

— Все буде добре, Богдане. Адже це головне. Він сильний, як і його тато, впорається.

Від власних слів на очі чомусь навертаються сльози. Мені ж теж страшенно шкода малюка, ось тільки моєму співрозмовнику це знати не обов’язково. Йому сьогодні ще працювати, нехай він трохи відпочине від турбот про сина й не хвилюється.

— Я наберу тебе пізніше, добре? Як усе закінчу.

— Звичайно.

Я вимикаюся й ще деякий час усміхаюся сама собі. Голос Богдана мене заспокоює. Так я відчуваю, що залишилася не одна, і це радує. Ближче до шостої дзвонить помічниця, звітує, що в них усе добре, дівчатка працюють, вона за ними придивляється. Запитує, чи буду я завтра, на що я відповідаю невизначено і прошу її бути напоготові. Звісно, вона погоджується, адже в дні такої роботи я плачу їй удвічі більше. Навантаження в салоні, як-не-як, не на жарт.

Насправді я зовсім не впевнена, що залишуся тут ще й завтра. Швидше за все, Богдан уже відшукає свою колишню дружину й вона займе своє законне місце поряд із сином. Від цього видовища сироти покривають усе тіло. Стає недобре від самої думки, що мені доведеться піти, але я миттю себе обсмикую. Я ж знала, на що йду.

Ближче до восьмої вдається заспокоїтися і стійко витримати чергові процедури. Заспокоївши Ромку, розумію, що Богдан усе ще не дзвонить, отже, знову затримується й цю ніч я імовірно знову проведу в лікарні. Я й сама не проти, але мені не завадить з’їздити додому за свіжим одягом, і щоб прийняти душ.

Коли хвилин за десять двері в палату відчиняють, я радісно встаю, приготувавшись побачити Богдана, але на його місці стоїть висока блондинка. Я майже відразу здогадуюся, хто переді мною, й сильно дивуюся, що Богдан не попередив про приїзд матері Роми. Може, сам не знав?

— Ромочка, — жінка кидається до сина, зовсім не звертаючи на мене уваги.

Бере його на руки, гладить по спинці, цілує, як мені здається, дуже старанно. Рома крутиться й відштовхує її ручкою, а потім починає пхикати. На цьому етапі я дозволяю собі втрутитися, хоча розумію, що вона має право. Усе ж дізнатися для матері, що її син хворий, важко, і зараз вона просто не може опанувати себе.

— Ви робите йому боляче, — зауважую якомога обережніше і спокійніше. Вичавлюю усмішку.

Нарешті її погляд зосереджується на мені. Мої метр сімдесят три помітно програють перед нею. Я ніколи не вважала себе низькою, але зараз, без десятисантиметрових шпильок і в одязі, який не міняла відучора, почуваюся невпевнено. Негарним сонечком поруч із прекрасним метеликом.

— Ваші послуги нам більше не потрібні, — кидає вона, мазнувши по мені поглядом. — Розрахунок отримаєте на карту від чоловіка.

Я втрачаю дар мови не тільки від того, що вона назвала Богдана чоловіком, але й від того, яким холодним і млявим звучить її голос. А ще від розуміння, що я для неї ніхто. Так, дрібна сошка, яку вона сприйняла за дівчину з агентства. На її думку, вони виглядають саме так? Можливо, зі вчора я не настільки доглянута і волосся лежить недбало, але це не дає їй права…

— Чого застигла? — продовжує дивувати своєю безцеремонністю. — Тебе чоловік наймав, а не я. Гроші отримаєш від нього.

І ні слова подяки тій, що просиділа з її сином, допомогла йому впоратися з найважчим періодом у житті. Навіть, якщо чесно, не віриться.