Глава 30

Він попросив мене піти, сказав, що сам залишиться з дитиною й навіть не запитав, чи хочу я залишитися. Просто поставив перед фактом. І дивився водночас так, що…

Випадково налітаю на когось, зойкаю, перепрошую, хоча настрій такий бридкий, тільки сісти й заплакати.

— О, це ви. Вирішили все ж поїхати додому?

Я підіймаю голову й зустрічаюся поглядом із лікарем, який оглядав Ромку. Він знімає окуляри й тре перенісся.

— Вашому чоловікові я не казав, але дитині особливо потрібна материнська підтримка.

Я не відразу розумію, що він сприймає мене тією самою матір’ю, чия підтримка так потрібна Ромчику.

— Стан Роми дуже поганий?

Голос чомусь зривається. Я так відчайдушно хотіла дітей, що в мене просто не було шансу не прив’язатися до Роми. Я прикипіла до нього за якихось пів дня, проведених разом. Він таке миле дитя! Трохи примхливий, але ніжний, лагідний, і пахне материнським молоком.

— А хіба чоловік вам не розповів? Усе з вашим сином буде добре. Він обов’язково видужає. Просто йому догляд і підтримка потрібні. Материнська в тому числі.

— Так-так, звісно.

Я киваю і йду туди, звідки вийшла. Не хочу я нікуди йти. Залишитися з ними хочу. Допомагати з малюком, хоча в моєму випадку логічніше й менш травматично буде піти додому. Я ж прикиплю до його дитини так, що кліщами потім не відтягнеш. І це погано насамперед для мене. Так бути не повинно. За жодних обставин. У нього є мама, яка, я впевнена, любить його, нехай Богдан нічого й не розповідає, та і приїхав злий, як чорт. Що б Анжеліка не зробила, я впевнена, вона страшенно любить сина й не бажає йому зла. Хіба можна його не любити?

У палату я заходжу тихо, хоча чудово розумію, що Богдан ще не спить, а Ромка, змучений температурою і хворобою, не прокинеться, навіть якщо посеред кімнати промчить поїзд.

— Лєро? — Богдан здивовано дивиться на мене.

— Я нікуди не піду.

Передбачалося, що я скажу це максимально рішуче, але щось пішло не так. Голос зривається. Що, якщо він відмовить?

Дивно, що я так думала, тому що цього не відбувається. Богдан лише підходить до мене й міцно обіймає, ховаючи у своїх обіймах. Я притискаюся до нього у відповідь, кладу голову на плече й усміхаюся. Нелогічно було припускати, що він може відправити мене додому.

— Я хотів, щоб ти сама прийняла рішення залишитися, — зізнається, коли я запитую, чому він вирішив відправити мене додому.

Після його слів я розумію, наскільки наші стосунки хиткі й не перевірені. Я сумніваюся в ньому, а він — у мені. Я боюся проявити наполегливість, а Богдан гадає, що проблеми з його дитиною зовсім не те, що мені потрібно. Я не розумію, як ми взагалі примудрилися зійтися. Зустрітися тоді в клубі, та й потім. У нас же стільки можливостей було назавжди розійтися в різні боки. Напевно, якби ми тоді не зіткнулися в клубі, то так ніколи й не перетнулися б. Сфери нашої роботи дуже різні для того, щоб випадково побачитися й заговорити. Хіба що ми могли б зіткнутися на вулиці, я пролила б на нього каву, він би мене обматюкав.

— Про що думаєш? — запитує Богдан, коли ми лежимо пліч-о-пліч, міцно обійнявшись.

У палаті, куди визначили Рому, є двоспальне ліжко. Мабуть, випадки, коли в лікарні залишаються обоє батьків, непоодинокі.

— Про те, що могла пролити на тебе каву.

— Багатообіцяльно.

— Уявляю, за яких обставин ми могли б зустрітися, якби не та ніч у клубі.

— Якби ти вилила на мене каву, я б тебе помітив, — цілком серйозно говорить Богдан.

Я раптом згадую ніч нашої зустрічі, його рішучий натиск і мій п’яний виступ у його ліжку. У Богдана просто не було шансів не звернути на мене увагу. Стає соромно за свою поведінку тоді. Як я взагалі примудрилася так вляпатися?

***

Ніч минає спокійно. У Роми не підіймається температура, хоча я сплю неспокійно. Прокидаюся майже щогодини, щоб перевірити, чи не гарячий він. Мені здається, що варто мені міцно заснути, як у нього зросте температура й доведеться знову робити укол, тому що звичайні жарознижувальні не подіють.

— Поспи трохи, — каже Богдан під ранок. — Я почергую.

Після його слів я забуваюся сном, щоправда, коли прокидаюся, розумію, що ненадовго. На вулиці ледь помітно світає, а це означає, що проспала я не більше двох годин. Однак почуваюся виспаною й відпочилою. Богдан уже не спить, сидить зі стаканчиком кави й бажає мені доброго ранку.

— Як Ромка?

— Добре все. Прокидався, щоб поїсти. І я змінив йому памперс. Він знову заснув.

— Температура не підіймалася?

— Ні. Каву будеш? Тут в автоматі непогана.

— Так, лате, якщо можна.

Богдан йде, а я встаю з ліжка й підходжу до Ромки. Це ненормально, але я шкодую, що зовсім скоро сюди приїде його матір і замінить мене. У думках з’являються картини того, як Богдан ночує, обіймаючись зі своєю колишньою дружиною. Ліжко тут одне — двоспальне. Що, якщо він теж захоче залишитися разом із сином?

Відганяю ці дурні думки й підтягую крісло до ліжечка Роми. Я прикипіла до нього за цей час, тепер хочеться бути поруч, спостерігати, як буде проходити одужання. Я розумію, що роблю неправильно, що випивши каву, маю поїхати. Залишити турботу про малюка його матері, яка вже напевно їде сюди.