Глава 6

Я закінчував навчання, коли вона вискочила заміж. Перевелася на заочне, виставляла щасливі фотографії та здавалася цілком задоволеною життям. Я в ту мить саме починав працювати зі Стасом Лебедєвим. Ми разом відкривали компанію з продажу запчастин до автомобільної техніки. Закуповували деталі за кордоном і реалізували їх через інтернет-магазин. У мене був бізнес-план і вихід на постачальників, а в нього гроші. У підсумку ми спрацювалися, але понад рік року тому він поїхав, а я викупив у нього компанію, яка почала приносити все більші й більші прибутки.

Уже не пам’ятаю, якої миті я припинив стежити за її постами в соціальних мережах. Їх ставало менше з часом, але я припинив не тому. Просто якоїсь миті зрозумів, що там, де щасливі двоє, для третього просто немає місця. Вона ніколи мене не помічала як хлопця. Використовувала, чудово знаючи, як я до неї ставлюся, а коли кликав піти куди-небудь — ухилялася.

Я повинен ображатися, але якось… не виходило. У дзеркалі все ж я себе тверезо оцінював. Я був далеким від ідеалу: високий, худий, в окулярах і з кумедним кублом на голові. Про обличчя й говорити не варто: кривий ніс із широкими крилами, запалі очі. На такого навряд чи звернула б увагу така дівчина, як вона. І навряд чи б вона прийшла до мене зараз, якби я залишився таким, як два роки тому.

— Ти даремно прийшла, — кажу їй, помітивши, як вона крадеться до мого ліжка. — Завтра будеш шкодувати.

— Не буду.

Вона вперто хитає головою й залазить колінами на край ліжка. На ній лише трусики й бюстгальтер, і погляд вперто зісковзує з її обличчя. У неї бездоганне тіло: вузькі плечі з худими руками, великі груди, плоский живіт з ідеально рівним пупком, помірно широкі стегна й ноги, які я уявляю на своєму попереку. Виявляється, коли у твоєму ліжку жінка, яку ти наполегливо хотів останні років п’ять, стає дуже важко думати про те, що зараз її краще не чіпати.

Особливо, коли вона робить усе, щоб я до неї доторкнувся і зробив те, про що думав із тієї миті, як поцілував у клубі.

— Як тебе звати? — вона присувається ближче й влаштовується практично в мене під боком. Тремтить, але вкритися ковдрою навіть не намагається.

— Богдан.

— Не запитаєш, як звати мене? — цікавиться після паузи.

— І як же?

— Валерія, — вона ковтає й за пару миттєвостей опиняється на мені зверху. У той час як я лежу, закинувши руки за голову, й дивлюся на неї. Забороняю собі торкатися, тому що стримуватися потім буде складніше. — Не хочеш провести час із користю?

Якби вона запропонувала це в будь-якій іншій ситуації, я б, не вагаючись, скористався, але зараз їй потрібен той, хто допоможе їй забути про зраду чоловіка. Все ж вона не така сильна, якою хоче здаватися. Не плаче, не влаштовує істерики, лише усміхається, але в очах видно біль. Я занадто добре знаю людей, щоб не розуміти, як вона буде дивитися на мене завтра. І як почне ненавидіти себе за те, що зробила.

За секунди вона опиняється перекинутою на лопатки. Широко прочиняє очі й розтуляє губи, а ще обхоплює мене ногами. Все так, як я й уявляв. Можливо, я помиляюся і вона чудово усвідомлює, що робить, але якщо в моїх планах усе ще не просто секс, я маю бути сильнішим.

— Думаю, якщо ми обоє ляжемо спати, користі буде значно більше. Щонайменше вранці ти прокинешся відпочилою.

— Ти мене хочеш, — зауважує, ковзаючи дупою по ліжку. — Я ж бачу і відчуваю.

— Ти приваблива жінка, а я здоровий чоловік, якого продинамила дівчина. Це раціонально, але спати я з тобою однаково не буду.

Я перекочуюся на спину й лягаю на свій бік ліжка, коли чую:

— Це через неї? Ти кохаєш, тому не хочеш… зі мною?

У ситуації, що склалася, вона, напевно, проводить паралелі між мною і своїм чоловіком. Думає про те, який чоловік дістанеться іншій: врівноважений, рішучий і, що найважливіше, який вміє зупинитися перед спокусливою незнайомкою. Від власних думок хочеться сміятися, бо ніхріна я не такий насправді. Просто вона для мене особлива.

— Нумо спати, Валеріє.

Вона крутиться в ліжку, важко дихає, але все ж засинає. До мене долинає її розмірене дихання й прослизають тихі схлипи. Я дозволяю собі поспостерігати за нею, поки вона спить. Дивна, звичайно. Поїхала з незнайомим чоловіком і спокійно спить у його будинку. Інший би подумав, що в розлученні точно винна вона, але я чомусь впевнений, що це не так. Лєра вразлива, і це було помітно ще в інституті. У таких ситуаціях, як склалася в неї, важко думати свіжою головою і їй страшенно пощастило, що потрапила вона до мене, а не до когось іншого.

Я підіймаюся з ліжка, тому що як би не намагався, а сон не йде. Її запах виявляється всюди: перекидається на мою подушку, на ковдру, забивається мені в ніздрі й досягає найчутливіших рецепторів. Я страшенно хочу її обійняти, притиснути до себе, відчути тілом, але натомість тікаю до кухні й дістаю з холодильника холодну воду. Роблю кілька жадібних ковтків і лягаю спати у вітальні, а коли прокидаюся, перше, що бачу, як Лєра намагається прослизнути повз мене на вихід. І їй вдається.
Щоправда, біля самих дверей, коли їй ніяк не вдається їх відчинити, вона чортихається, а я вимовляю:

— Там заблоковано, потрібна карта, щоб відчинити двері.

Все ж таки я не помилився. Вранці їй усе здається інакшим, ніж учора вночі. Щоправда, я зовсім не збираюся допомагати їй ховатися від реальності, тому що буде краще, якщо вона все ж зануриться в неї з головою.