Розділ 9

- Вибачте, - перепросив я.

- Та ні, нічого, - стурбовано відповіла вона.

- Ну тоді я пішов, - не знаю чому, але я відзвітував.

- Так. Ти вільний.

Я йшов додому. Їхати зовсім не хотілось. У мене під пахою була папка з текстом. Хотілось побачитись з нею знову. Я звернув на Алею Слави. Я ступав на кожну плитку. На ній були різні імена. Я ступив на одну з таких і прочитав " Елла Смітт". То ось що. Вона є на Алеї Слави. Я продовжував читати. Мені набридло, тому я не швидким кроком йшов додому. У моїх думках вирували спогади про мою Еллу. Вони тески і що з цього. Мене тягнуло до цієї Елли. У моїй голові промайнула думка про те, що вона живе зараз з іншим чоловіком. Має інше життя. Має дітей. А я відштовхував багатьох дівчат, які в повному могли замінити мені цю дівчину, але щось мене тримало при собі. А з приїздом сюди я захотів бути ближче біля цієї дівчини.

Прийшовши додому, я загуглив Елла Смітт.

" Отримала за всю свою кар'єру два Оскари. Перший - за найкращу жіночу роль. Другий - за найкращий сценарій. Акторка, співачка, письменниця. Зараз працює у власній кіностудії "Скай". Частина її творів стали відомими бестселерами і за їх мотивами зняті чудесні фільми."

Через те, що я не мав що робиш, то поглянув один з її фільмів. Він був знятий чудесно. Прекрасні ролі. Я не зміг повірити, що знайомий з таким величним автором. Мене зворушила кінцівка. Шикарна, чудесна, неперевершена. Актори гарно грали. Мені стало нестерпно нудно. Я взяв переглядати сценарій. Цього разу я був Лорі з твору " Маленькі жінки". Я знав цю частину поверхнево. Принаймні, про те, що тут розповідається.  Перегорнув кілька сторінок. І на останній не було тексту. Вона була пустою. Я хотів до Елли подзвонити, але не мав її номеру, тому пішов.

Була сьома година. Усе почало жовтіти. Сонце помалу заходило. Я брів вулицями. У навушниках грала одна з її пісень. Це щось чудове. Перед очами постала будівля на три поверхи. Вона була осіяна передвечірнім сонцем. У дверях був охоронець.

- Доброго вечора! Я прийшов до пані Елли. У мене однієї сторінки немає з сценарію, який вона дала і … - та не встиг я закінчити, як він відступив від дверей і пропустив мене.

Нікого не було. Я дякую тому, що запам'ятав де саме її кабінет. Я піднімався сходами. Легенько постукав у двері.

- Можна, - почулось за ними.

Я легким порухом руки відкрив їх. Дівчина підняла голову і здивувалась.

- Пане Білл? Що вас сюди привело? - було видно, що їй не дуже зручно.

- О, вибачте, що турбую, але ви мені недодрукували одну сторінку. Останню.

- Ну, тоді заходіть.

- Так ось. У мене її немає, - я показав їй папку.

- Хм… А чому це? Я, ніби, добре пам'ятаю, що тут мало бути дві. Добре, що ти тут. Зараз я тобі до друкую останню сторінку, а потім ти мені покладеш підпис. Бо ти забув його, - з усмішкою на устах запропонувала вона, а я вже розтопився від глибини її дзеркал душі. Вони світились яскравим вогником, якого я ще ніколи у ній не помічав.

- Добре, - ледь промовив я.

Вона включила комп'ютер. Її маленькі пальчики з темно-синім манікюром щось набирали. Вона провела мишкою у бік. Раптом щось клацнуло і світло перегоріло у всій кімнаті.

- Ой, - лише скрикнула дівчина, - здається, світла не стало, - висунула свої припущення вона.

- Або скоріш за все замкнуло проводи, - доповнив її я.

Вона вийшла з-за свого столу і запитала мене:

- І що ж нам тепер робити?

- Як що, - промовив я і поглянув на Еллу, яка була мені до грудей за ростом, - будемо шукати щотчик.

- А може краще визвемо електрика?

- Ні. Тут я зможу справитись. Скоріш за все щось сталось у комп'ютері. Я погляну, - запропонував я.

- Ага.

Сонце швидко зайшло. Через темноту я сказав, щоб вона знайшла ліхтар. Її пошуки були марними, тому я допоміг їй.

- Давай я пошукаю на рецепшені, а ти тут, - запропонував я.

- Давай.

Я спустився сходами вниз, на перший поверх. У невеличких шухлядах мені попадались під руки різні предмети. Від відкривачки для вина, до якогось циліндричного предмета. Це був ліхтарик. Я швидко пройшов догори, світячи собі під ноги. Торкаюсь рукою дверної ручки, щоб відкрити. Але вона сіпається, а потім двері відкриваються. Щось тримаючи в руках, дівчина летить просто мені в руки. Я стримую її за талію однією рукою, бо в іншій у мене ввімкнутий ліхтар.

Вона підіймає очі і я розумію, що наші губи десять сантиметрів один від одного. Мозок каже мені її відпустити, бо така, як вона і такий як я не можуть бути разом, а серце кричить, щоб я поцілував її. Ці уста. П'янкі, мов вишня після дощу. Увесь цей час були тільки мрією для мене. Я підвів очі і побачив її глибокі карі океани. Я потопаю в них. Вони розгублені. Та як тільки я потрапляю на них своїми, то розумію, вона хоче поцілунку. Я нахиляю голову. Через лічені хвилини вони знаходяться біля моїх. Я накриваю ці криваві вишні своїми губами і відчуваю смак. Я її цілую. Ніжно, щоб не пошкодити і сантиметра цих пелюсток. У них смак меду. Солодкого літнього меду.

Вона відповідає на мій поцілунок. Її руки лягли на мою шию. Ліхтарик випав з моєї вільної руки і я обхопив її своїми руками. Вона хотіла щось сказати, але я скористався цим і проник у її рот. Мій швидкий язик почав володарювати у неї в роті. Він пестив її язичок, а губи не давали втекти від мене. На якусь хвилину здалось, що вона моя і жодної мені не потрібно. Біля нас якесь світло освітило її і моє тіло. Хтось його ввімкнув.

Ми відсторонились один від одного, але продовжували дивитись один на одного. Я побачив у її очах блиск. Вона раділа. Її краса мене заворожувала. Я усе ще тримав її за руки. Вона вирвала свої теплі долоні з моїх і я на секунду відчув холод.

- То, значить, нічого не сталось, а охоронці самі вимкнули світло, - спокійно промовила вона.

- Виходить, що так. Може ви мені до друкуєте останню сторінку?

- А, так, звісно. І звертайся на "ти", а то однолітки, але по спілкуванню я старша на вісім років, - запропонувала вона, а я лише схвально кивнув.