Розділ 3

Ми йшли доволі довгим коридором. Повз мене проходили однотонні, червоні стіни, які були, наче покриті бархатом. У моїх думках вирувало море запитань, які я хотів запитати саме цю секретарку, яка доволі була високою. Довго не думаючи я почав напад

- А коли початок конкурсу?-  запитав я.

- Через 20 хвилин. А через 10 хвилин усіх прономерують, - коротко відповіла та.

- А сценарій до сцен будуть роздавати? - не відступав від свого я

У цей момент я побачив у очах дівчини шок. Чесно, я прийшов сюди для того, щоб відмовитись. Не зважаючи на гроші. Але було весело спостерігати за її реакцією. Видно, що у неї ще такого за життя не було. Ну що ж, я перший, але не останній

- Та що ви, ні. Вам потрібно самому вибрати уривок для конкурсу. Вам про це не говорили, чи ви не знали?

- Я взагалі потрапив сюди випадково, - продовжив дивувати секретарку я. Я думав, що вона зараз просто залишить мене тут і піде без слів, але та терпеливо йшла.

- Скажіть, а можна відмовитись від участі? - не зволікаючи і знаючи, що та відповість, запитував я.

- Ні. Потрібно було приходити вчора, щоб відмовитись. Сьогодні усе заповнено. Зараз потрібно тільки згадати, чи вивчити частину твору для одного, - цього разу вона промовила це так, ніби я її і не здивував своїм запитанням.

Ми прийшли до однієї з приймалень. Раптом якась брюнетка покликала дівчину, що йшла біля мене:

- Бріджит! Ходи но сюди! Ти нам потрібна!- лунав голос жінки.

Я не встиг промовити і слова, як до мене підійшла інша секретарка з усмішкою на обличчі.

- Доброго дня! - швидко вимовила та, що я спочатку не зрозумів нічого, - Ви прийшли на конкурс?

- Т- так,- заїкаючись промомовив я.

- Тоді вам потрібно пройти зі мною для того, щоб отримати свій порядковий номер.

Нічого не очікуючи, я зайшов за нею у невеличкий кабінет. Вона невпинно почала клацати пальцями по клавішах комп'ютера, набираючи щось.

Через лічені хвилини вона вручила мені роздрукований номер. Усі бажаючі чекали у коридорі. Я був 13. Щасливе число. У цьому коридорі і не було багато. В загальному, я побачив двадцять. Не знаю, чи є більше, або ж менше.

З двочастинних дверей вигулькнула уже знайома мені секретарка. Вона покликала номер перший. За цей час я зміг розглянутими навколо.

У цьому, здавалось, нескінченному коридорі було три люстри. І це рахуючи від частини, де сиділи учасники і кінця. Хоча там було продовження за рогом, звідки я потрапив сюди. Ці люстри звисали зі стель великими бурульками. Хоча стеля була піднята дуже високо, але здавалось, що вони ось-ось впадуть. На стінах висіли вирізки з газети "New York times". На них були здебільшого зображені нагороди вручення Оскара.

Чесно, це ніколи не зацікавлювало мене. Я краще буду спати ввечері, аніж дивитись вручення Оскара. Тут одна й та ж жінка на ледь не на всіх фото.

Раптом мені стало цікаво і я підійшов до одного з чоловіків і запитав:

- Вибачте, але хотів би вас запитати, - на це чоловік мені тільки кивнув, мовляв, згода, тоді я продовжив,-А ви платили, щоб взяти участь у цьому конкурсі?

- Ні, а що,ви платили?

- Ні. Просто перший раз, - вдав дурника я. Насправді я уже уявляв сцену того, як я вбиваю Джона. Мені цього хотілось у цей момент найбільше.

Тоді я подумав про те, що я маю представляти. У моїй голові нічого, крім Гамлета не крутилось. Тому, я вирішив, оскільки знав частинку цього твору бездоганно.

Після десяти людей настала перерва. Усі журі вийшли за кавою. Чесно кажучи, мені також захотілось.

Та втупившись у телефон, оскільки тут була бездоганна мережа, я вирішив кинути повідомлення Джону з словами, що я ще затримуюся. От тепер він у мене буде готувати тиждень.

Я не можу згадати як це сталось, але це було блискавично.

Я йду, дивлюсь у телефон, через лічені хвилини на мою футболку виливається гаряча кава, ще до цього усього я тримаю у обіймах дівчину. З якою зіткнувся, коли розсипав документи.

Вона швидко вирвалась з моїх обіймів і взялась салфеткою, котру тримала у своїх руках, витирати моя пляму.

- Залиште, - мовив я, - я вдома виперу, не переживайте.

- Ви настільки впевнені? - занепокоєними очима дивилась на мене ця дівчина. Вона на диво гарна і приваблива. А ще аромат її парфумів, який так дурманить розум. І забирає у свій полон на 10 хвилин. Через десять хвилин я побачив, як якась частина її тіла зникла за поворотом у коридорі.

Через 5 хвилин нас покликали і знову почався рух.

Близько, через 15 хвилин мене покликали для того, щоб презентувати свою частину.

Я зайшов у величезний зал, де було багато крісел ззаду і чотири, в трьох з яких сиділи одна жінка і двоє чоловіків. Я йшов трохи довгим проходом між сидіннями і стіною. Усе було у голубому кольорі. На сцені світилось світло. Крісла теж мали підсвітку.  Обличь, які були у кріслі я не бачив.

Якийсь грубий, чоловічий баритон промовляв до мене:

- Ви можете починати.

Я поглянув у сторону у пошуках крісла. На щастя, воно виявилось близько. Не довго йдучи, я переніс на нормальну для мене частину. Мені було доволі незручно. Але прийшлось вправно сісти, як герой і я почав:

- … Питання в тому: бути чи не бути,
Чи у думках шляхетніше страждати,
Каміння й стріли долі навісної
В собі тримати, чи, піднявши руки,
Спинити море труднощів. Заснути
І сном мерців сказати: ми скінчили
Боління серця і мирські турботи,
Що їх спадкує тіло. Це – потреба
Здійснити бажане – померти, ні, заснути.
Заснути і, можливо, бачить сни.
Але ж які вони по смерті будуть,
Коли, струсивши пил земний з чобіт,
Одержимо жаданий відпочинок?
Що створює трагедію з життя,
Хто стерпить штурхани і кпини часу,
І панську кривду, і героя зверхність,
І муки ненависного кохання,
Зневагу прав, законів уникання,
Презирство клерків, глузування черні,- на цьому я завершив.

Мені здалось, що після цього мої очі світились, мов два діаманти. У мині переповнювало відчуття радості. Я досі пам'ятаю ці рядки. Цей монолог, який пам'ятав задля Елли, був її улюбленим. Коли ми ходили на театральне, то весь час по дорозі додому, я повторював. Вона сміялась. Її сміх я любив завше всього. Гарні губи піднімались, а очі сіяли від щастя. Мені хотілось сміятись з нею.