ГЛАВА 5. Новий контакт

Марія вийшла з лікарні в обідню перерву.

Саша вже другий день не виходив на зв’язок, і сьогодні вона навіть не змогла змусити себе нормально поїсти. Їжа залишилася майже недоторканою, тому Марія вирішила хоча б трохи пройтися, перш ніж повертатися до роботи.

Поруч із лікарнею був невеликий сквер. У повітрі стояв запах нагрітої землі й зеленого листя, над головою шуміли густі крони дерев, а крізь них пробивалося яскраве сонце. Людей було чимало: хтось поспішав у справах, хтось сидів на лавках, молоді мами прогулювали дітей.

Марія дійшла до маленького кіоску з кавою.

- Капучино, будь ласка.

- Зараз.

Вона відійшла вбік і чекала, поки бариста готував замовлення.

Краєм ока Марія помітила чоловіка, який сидів на лавці неподалік. Він щось сказав жінці поруч, а потім раптом показав рукою в її бік.

Марія мимохідь глянула на них, але нічого дивного не помітила й не надала цьому значення.

- Ваш капучино.

- Дякую.

Вона взяла стаканчик і вже рушила назад до лікарні, коли жінка з дитячим візочком, що саме проходила поруч, раптом зробила крок у її бік.

- Ой, пробачте!

Зіткнення було несподіваним.

Гаряча кава вихлюпнулася з паперового стаканчика просто на білий халат.

- Ай!

Марія різко відсмикнула руку, відчувши гарячу рідину на грудях.

- Боже, пробачте мені! - жінка зблідла. - Я зовсім не хотіла. Господи, яка я незграбна…

Вона одразу нахилилася до сумки, що висіла на ручці візочка, дістала пачку вологих серветок і простягнула Марії.

- Дайте, я витру.

- Та нічого, - Марія глянула на величезну коричневу пляму на халаті. - Виперу.

- Ви не обпеклися?

- Ні, все добре.

Жінка все одно винувато дивилася на неї, тому Марія усміхнулася.

- Правда. Не переживайте.

- Точно?

- Точно.

Жінка нарешті трохи заспокоїлася.

- Я така рада, що ви не сердитеся. Просто ми недавно переїхали, я тут ще нічого не знаю…

Вона махнула рукою в бік чоловіка на лавці.

- А це мій чоловік Владислав.

Чоловік підвівся й підійшов до них.

- Добрий день.

- Добрий день.

- Владислав, - представився він.

- Марія.

- Дуже приємно.

Жінка поправила ручку візочка й усміхнулася.

- А я Олена.

Вона заглянула до дитини, яка мирно спала під легкою ковдрою.

- А це наша донечка Софійка.

- Яка маленька, - Марія нахилилася до візочка.

- Чотири місяці.

- Зовсім крихітка.

- Така вже в нас мацьопочка, - засміялася Олена. - Просто я після всього досі боюся за неї більше, ніж треба.

Марія розуміла.

Останні пів року вона бачила чимало людей, які вчилися жити заново в чужих містах, квартирах, лікарнях, серед чужих людей.

- Ви давно тут? - запитала вона.

- Ні, зовсім. Кілька тижнів. Приїхали з Харкова.

Владислав поклав руку на ручку візочка.

- Знайшов тут роботу, то вирішили поки залишитися.

- І я тепер намагаюся хоч з кимось познайомитися, - додала Олена. - Бо так дивно… наче навколо стільки людей, а поговорити ні з ким.

- Розумію.

- А ви тут працюєте?

Олена кивнула на білий халат.

- Так. Я лікарка. Гінекологиня.

- Ой, - Олена одразу пожвавилася. - То я взагалі щаслива, що з вами познайомилася.

Марія усміхнулася.

- А можна ваш номер?  Бо тут стільки всього незнайомого, я навіть не знаю, що до чого.

- Звичайно.

- Як чудово.

Вони обмінялися номерами.

Олена зберегла контакт і підняла очі.

- Дякую. І ще раз вибачте за каву.

- Не страшно.

- Може, хоч каву вам купити?

Марія глянула на годинник.

- Дякую, але мені вже час.

- Тоді не буду затримувати.

Марія попрощалася з ними й рушила назад до лікарні.

За кілька кроків вона озирнулася.

Олена щось говорила чоловікові, Владислав поправляв ковдру на дитячому візочку.

Звичайна сім’я.

Звичайне знайомство.

***

Того вечора Саша нарешті вийшов на зв’язок.

Телефон Марії завібрував уже пізно, коли вона сиділа вдома з чашкою чаю й без особливого інтересу переглядала стрічку новин.

На екрані висвітилася коротка відповідь.

Саша:
Я живий.

Марія усміхнулася сама до себе.

Марія:
Слава Богу.

Кілька секунд нічого не було.

Саша:
Вибач, що мовчав.

Марія:
Головне, що написав.

Саша:
Все нормально.

Вона знала, що не варто розпитувати далі.

Марія:
Бережи себе, Сашо.

Саша:
Постараюся.

Цього було достатньо.

Марія поклала телефон поруч і відчула, як нарешті відпускає те важке стискання всередині, з яким вона ходила останні два дні. Вона не могла знати, де саме він зараз і що відбувається навколо нього, але принаймні цієї ночі знала одне - Саша живий.

***

Через два дні, ближче до обіду, телефон Марії задзвонив.

На екрані висвітилося ім’я, яке вона зберегла зовсім недавно.

Олена.

- Алло?

- Маріє? Добрий день. Це Олена.

- Добрий день.

Голос жінки звучав незвично схвильовано.

- Я вам не заважаю?

- Ні, кажіть.

На тому кінці запала коротка пауза.

- Я хотіла вас дещо запитати. Мене Софійка сьогодні дуже хвилює.

Марія одразу зосередилася.

- Що з нею?

- Вона сьогодні гірше їсть, ніж зазвичай. Часто відвертається від грудей, вередує. Раніше такого майже не було.

- Температура є?

- Ні, немає. Я міряла - нормальна.

- Млява? Сонна більше, ніж зазвичай?

- Ні… наче ні. Але я дуже переживаю.

Марія трохи помовчала.

- Пані Олено, я все ж таки не педіатр. Вам краще звернутися до дитячого лікаря, щоб він її оглянув.

- Я розумію, - швидко відповіла Олена. - Просто ми тут зовсім недавно. Я нікого не знаю, не знаю, куди з нею звертатися. Ви казали, що працюєте в лікарні…