ГЛАВА 4. Звʼязок 

Перші тижні після його від’їзду Марія майже не бачила Сашу онлайн.

Вона не знала, де саме він перебуває, коли матиме зв’язок і чи зможе взагалі написати. Саша не розповідав зайвого, та й вона не ставила запитань, на які він не міг відповісти.

Їхнє спілкування починалося й закінчувалося кількома словами.

Іноді посеред дня.

Іноді пізно ввечері.

Іноді після кількох днів тиші.

Одного разу телефон завібрував, коли Марія вже лягла спати.  

Саша:
Ти ще не спиш?

Марія усміхнулася, побачивши його ім’я.

Марія:
Тепер уже ні.

Відповідь прийшла не одразу.

Саша:
Вибач.

Марія:
За що?

Саша:
Розбудив.

Марія:
Можеш будити.

Кілька секунд на екрані нічого не відбувалося.

Саша:
Ще напишу.

***

Потім вона почала звикати. Не до війни - до неї звикнути було неможливо. До очікування.

Вона навчилася не дивитися на телефон щохвилини, коли Саша зникав зі зв’язку. Принаймні переконувала себе, що навчилася.

Він міг не писати день.

Два.

Іноді довше.

Марія працювала, поверталася додому, вечеряла, читала новини, намагалася спати.

А потім серед ночі екран раптом засвічував темну кімнату.

Саша:
Не спиш?

Марія:
Ти знову.

Саша:
Є трохи зв’язку.

Марія:
Як ти?

Саша:
Нормально.

Марія:
Точно?

Саша:
Точно.

Вона знала, що це його стандартна відповідь.

Тому більше не питала.

Марія:
Їв?

Цього разу відповідь прийшла майже одразу.

Саша:
Ти як баба Ганя.

Марія засміялася.

Марія:
Не ухиляйся.

Саша:
Їв.

Марія:
Що?

Саша:
Не питай.

Марія:
Тепер точно питаю.

Він довго не відповідав.

Саша:
Каша.

Марія:
Ну, слава Богу. А я вже думала, що ти там кота з’їв.

Саша:
Мурчика не чіпай.

Марія засміялася вже вголос.

Вона не знала, що саме в цю мить на іншому кінці зв’язку Саша теж усміхнувся.

***

Одного вечора він написав після трьох днів мовчання.

Саша:
Привіт.

Марія побачила повідомлення майже одразу.

Марія:
Привіт. Ну нарешті…

Кілька секунд.

Саша:
Як ти?

Марія:
Нормально.

Саша:
Точно?

Вона подивилася на ці два слова й мимоволі усміхнулася.

Марія:
Ти зараз мене моїми ж словами ловиш?

Саша:
Ага.

Марія:
Тоді нормально.

Саша:
Добре.

І раптом Марія написала:

Марія:
Я хвилювалася.

Повідомлення вона перечитала двічі, перш ніж відправити.

Саша довго не відповідав.

А потім на екрані з’явилося:

Саша:
Знаю.

Марія:
Звідки?

Саша:
Бо я теж.

Марія завмерла.

Марія:
За кого?

Відповідь з’явилася не одразу.

Саша:
За тебе.

Вона ще довго дивилася на ці два слова.

А потім поклала телефон поруч із собою й заплющила очі.

Вони нічого не обіцяли одне одному.

Не говорили про почуття.

Не називали те, що між ними поступово виникало.

Просто одного дня Саша почав писати їй, коли знаходив зв’язок.

А Марія почала чекати.

***

Через кілька тижнів він надіслав фотографію.

На ній було небо - холодне, сіре, майже біле на обрії. Десь унизу виднівся край поля, а над ним висів тонкий серпанок диму.

Без жодного підпису.

Марія довго дивилася на зображення.

Марія:

 Красиво.

Саша поставив реакцію на повідомлення.

Більше він не написав нічого в той вечір.

Марія підійшла до вікна.

За склом було місто, мокрі дахи, дерева й жовте світло ліхтарів.

Вона вперше подумала, що відстань між ними тепер вимірюється зовсім не кілометрами.

Іноді достатньо було кількох слів на екрані, щоб людина, яка знаходиться десь далеко, раптом знову стала зовсім близькою.

Потім Саша знову написав їй після кількох днів тиші.

Саша:
Є новина.

Марія саме відкладала телефон на тумбочку, але знову взяла його до рук.

Марія:
Хороша чи погана?

Саша:
Хороша.

Марія:
Тоді кажи.

Саша:
Через тиждень маю три дні відпустки.

Марія перечитала повідомлення й відчула, як сама собою розтягується усмішка.

Марія:
Справді?

Саша:
Справді.

Марія:
Ти приїдеш додому?

Саша:
Маю спочатку в село. Треба до брата, подивитися господарство.

Після короткої паузи він написав:

Саша:
А потім хочу побачити тебе.

Марія завмерла, дивлячись на екран.

Вони бачилися лише один раз за багато років. Один раз - того страшного ранку, коли навколо них гриміла війна, а між вибухами вони встигли обмінятися телефонами.

Відтоді минуло кілька місяців.

Кілька місяців коротких повідомлень, уривчастих розмов і довгих періодів тиші.

І тепер він хотів її побачити.

Марія:
Я теж хочу тебе побачити.

Саша:
Тоді домовилися.

Марія:
Коли саме?

Саша:
Як тільки приїду в село, напишу. Думаю, наступного дня зможу вирватися.

Марія:
Добре.

Саша:
Тільки не плануй нічого.

Марія усміхнулася.

Марія:
Добре. Не плануватиму.

Кілька секунд вони більше нічого не писали.

Потім:

Саша:
Я скучив.

Вона довго дивилася на ці два слова.

А тоді повільно набрала:

Марія:
Я теж.

Телефон згас.

Марія поклала його на тумбочку, але ще довго не могла заснути.

До зустрічі залишався тиждень.