ГЛАВА 3. 24 лютого 2022 року

Перший вибух Марія почула близько п’ятої ранку.

Він вирвав її зі сну так раптово, що вона підскочила на ліжку, не розуміючи, що сталося. У кімнаті було зовсім темно. За вікном ще не починався світанок, і лише тьмяне світло від ліхтаря на вулиці ледь пробивалося крізь щільні штори.

Марія підняла голову з подушки.

Тиша.

Вона вже майже переконала себе, що їй наснилося, коли десь далеко прокотився ще один глухий удар. Цього разу сильніший. Скло у вікні ледь помітно здригнулося.

Марія сіла на ліжку.

- Що це?.. - сказала вона сама до себе.

Вона наосліп знайшла телефон на тумбочці. Екран одразу засвітився десятками повідомлень.

Спочатку вона не зрозуміла, чому їх так багато.

Потім побачила перше.

«Ви чуєте вибухи?»

Нижче було ще одне.

«Що відбувається?»

Потім повідомлення від колеги:

«Маріє, ти вже не спиш?»

Вона ще не встигла відповісти, як телефон знову здригнувся в її руці.

Новини.

Марія відкрила їх і завмерла.

Перші заголовки з’являлися один за одним. Росія почала повномасштабне вторгнення. У різних містах України пролунали вибухи. Працювала протиповітряна оборона. Війська перетнули кордон.

Вона перечитала перший заголовок.

Потім другий.

Ні.

Так не могло бути.

Не сьогодні.

Не зараз.

Вона відклала телефон, але за кілька секунд знову взяла його до рук, ніби сподівалася, що прочитане зникне.

Не зникло.

Марія повільно підвелася з ліжка й підійшла до вікна. Відсунула край штори.

Над містом стояла густа темрява.

Десь далеко, у бік Озерного, знову прокотився гул. Цього разу звук був довшим, важчим, і Марія відчула, як усередині все стислося.

Вона стояла біля вікна босоніж, тримаючи телефон у руці, й дивилася в чорне скло.

Їй було тридцять.

Ще вчора вона жила звичайним життям. Приймала пацієнток, планувала робочий тиждень, думала, що купити додому після роботи. Її найбільшими проблемами були втома після чергування й нескінченний список справ, які треба було зробити до вихідних.

А тепер за кілька хвилин усе це стало неважливим.

Телефон задзвонив.

Цього разу Марія навіть не дивилася на екран.

- Алло?

- Маріє, ти чуєш?

Голос колеги тремтів.

- Чую.

- Почалося.

Ці два слова прозвучали страшніше за вибухи.

Марія заплющила очі.

- Що в лікарні?

- Усіх викликають. Кажуть, готуватися приймати поранених. Поки незрозуміло, скільки буде людей.

- Я зараз приїду.

- Ти впевнена?

Марія подивилася на темне вікно.

Вона не була впевнена ні в чому.

- Так.

Кілька хвилин потому квартира наповнилася звуками поспішних зборів. Вода шуміла у ванній, відчинилася шафа, на підлогу впала сумка. Марія механічно складала необхідні речі, намагаючись не думати про те, що буде далі.

Пальці тремтіли. 

Вона злилася на себе за це. 

Лікарка не мала права боятися, але вона боялася.

Коли Марія вийшла з квартири, надворі ще було темно. Холодне повітря вдарило в обличчя, і на мить їй здалося, що це просто черговий зимовий ранок.

Звичайний.

Такий самий, як учора.

Тільки десь за містом знову гримнуло.

І Марія зрозуміла, що звичайних ранків більше не буде.

***

Саша прокинувся близько п’ятої ранку від вибуху.

Глухий удар прокотився над селом, змусивши шибки у вікнах задрижати. За мить десь удалині озвався собака, а потім усе знову стихло.

Саша розплющив очі й кілька секунд лежав нерухомо, вдивляючись у темряву.

Другий вибух пролунав сильніше.

Він одразу підвівся.

За вікном була ще густа зимова ніч. До світанку залишалося чимало часу.

Саша підійшов до вікна.

Десь у бік Житомира знову прокотився гул. Він уже не думав, що це могло бути, він знав.

Телефон на столі світився повідомленнями. 

Саша відкрив новини.

Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну.

Він повільно опустив телефон.

Сумнівів більше не було.

Потрібно йти.

Він одягнувся, швидко зібрав документи й спустився на кухню.

Молодший брат Тарас уже не спав.

- Ти куди?

- У військкомат.

Тарас дивився на нього кілька секунд, ніби не зрозумів.

- Зараз?

- Зараз.

- Сашо…

- Тарасе, все тепер на тобі. Поля, техніка, худоба…

Брат похитав головою.

- Ти серйозно?

- Серйозно.

За вікном знову глухо загриміло.

Брат опустив погляд.

- А якщо тебе покалічать?

Саша мовчав.

- А якщо вб’ють?

Цього разу він подивився на брата.

- А хто стане на захист?

- Але чому саме ти?

Саша гірко всміхнувся.

- Бо хтось має.

Брат підійшов до вікна й кілька секунд просто стояв поруч.

Вони обоє мовчали.

За стінами будинку лежало їхнє село. Їхня земля, їхні поля, техніка, господарство, яке роками трималося на їхніх руках. Усе те життя, яке ще вчора було звичайним і здавалося таким надійним.

- Я не хочу тебе відпускати, - тихо сказав Тарас.

Саша поклав руку йому на плече.

- Я знаю.

Він узяв куртку зі спинки стільця.

- Бережи все тут.

- Постараюся.

- Не постарайся. Зроби.

Брат кивнув.

Саша вийшов надвір.

Над селом ще стояла темрява, а десь далеко знову чувся важкий гул.

Він зачинив за собою хвіртку й на мить озирнувся.

Попереду на нього чекала дорога, і  він ще не знав, куди саме вона його приведе. Але точно знав, що назад шляху уже немає.

***

Наплив добровольців у військкоматі виявився таким великим, що усіх одразу оформити та направити не могли. Люди продовжували прибувати, стояли просто на вулиці, телефонували знайомим, чекали нових розпоряджень.