ГЛАВА 2. Юність

Через кілька місяців бабусі Гані стало зле.

Все сталося так раптово, що ніхто не встиг зрозуміти, наскільки серйозно. Ще вранці вона поралася по господарству, відгортала сніг й сварила Мурчика за те, що той знову заліз на стіл. А вже по обіді не змогла підвестися.

Інсульт.

Слово, яке для Марійки тоді нічого не означало, дорослі вимовляли тихо й тривожно, ніби боялися, що від самого звуку воно може стати ще страшнішим.

Мама не дозволила їй їхати до лікарні. Сказала, що бабусі потрібен спокій, що лікарі все зроблять, що треба чекати.

Марійка чекала.

Вона сиділа вдома біля телефону й раз по раз запитувала, коли бабуся повернеться.

Ніхто не знав, що відповісти.

Через кілька днів бабусі не стало.

Марійці сказали про це вранці.

Вона не плакала. Просто стояла посеред кімнати й дивилася на маму, намагаючись зрозуміти, що означають ці слова.

Бабусі більше немає.

Тобто не буде наступного літа.

Не буде ранкового молока в емальованому горнятку, теплого хліба з варенням, сварок через те, що вона не хоче снідати. Не буде старої лавки під вишнею, Мурчика, який спить на сонці, і голосу з ґанку:

«Марійко, додому!»

А ще не буде села.

Принаймні такого, яким вона його знала.

Будинок вирішили залишити на деякий час. Мама сказала, що потім треба буде розібрати речі й вирішити, що з ним робити.

Марійка слухала дорослих і думала тільки про одне.

Вона більше не побачить Сашка.

А Сашко ще довго приходив до їхньої хвіртки.

Спочатку щодня.

Потім через день.

Потім усе рідше.

Він не знав, що Марійка більше не приїде.

І, мабуть, ще довго вірив, що наступного літа вона знову вибіжить із бабусиної хати заспана, розпатлана й обов’язково скаже, що зовсім не спала.

Але наступного літа Марійка не приїхала.

І ще через рік - теж.

Так їхнє дитинство закінчилося.

Не сваркою.

Не образою.

Просто одного дня одна дитина перестала приїжджати в село, а інша перестала чекати її біля старої хвіртки.

***

Минуло вісім років.

За цей час село майже не змінилося. Принаймні так здалося Марії, коли вона вперше за багато років знову ступила на знайоме подвір’я. Та сама стара хата з облупленими віконницями, та сама вишня біля ґанку, тільки тепер вона розрослася так, що її гілки майже торкалися даху. Дерев’яний паркан подекуди похилився, сад заріс, а стежка до хвіртки ледве проглядалася крізь траву.

Будинок давно стояв порожній.

Батьки кілька років вагалися, що з ним робити, а тепер нарешті наважилися продати. Перед цим потрібно було перебрати бабусині речі, винести все зайве, привести до ладу двір і сам будинок.

Тому цього травневого дня Марія з батьками приїхала до села востаннє.

Вона стояла посеред подвір’я з граблями в руках і згрібала свіжоскошену траву. Сонце вже пригрівало по-весняному тепло. Десь неподалік цвів бузок, і його солодкий запах змішувався із запахом вологої землі.

Марія відкинула пасмо волосся, що впало на обличчя, і знову провела граблями по землі.

Саме тоді за хвірткою почувся голос.

- Боже помагай!

Марія підняла голову.

Хлопець ішов вулицею, тримаючи в одній руці велику торбу з продуктами. Він був високий, широкоплечий, у темній футболці та потертих джинсах. Волосся трохи розтріпалося від вітру, а на обличчі вже не залишилося нічого від того хлопчика, який колись бігав цією самою вулицею з вудочкою в руках.

Він зробив кілька кроків повз хвіртку, але раптом зупинився.

- Марічко… ти?

У його голосі було стільки недовіри, що Марія мимоволі усміхнулася.

- Помагай і вам.

Він дивився на неї, ніби намагався знайти в цій незнайомій дівчині ту маленьку темноволосу Марійку, яка колись вибігала з бабусиної хати в завеликих капцях.

- Ми знайомі? - усміхнено запитала вона.

Хлопець примружився.

- Це ж я, Сашко.

І тоді Марія впізнала його остаточно.

Того самого Сашка.

Тільки тепер він був не маленьким сусідським хлопчиськом із розбитими колінами й вічно скуйовдженим волоссям, а високим, міцним парубком, поруч із яким вона раптом відчула себе зовсім маленькою.

- Боже… - тихо видихнула вона. - Сашко.

Вони кілька секунд просто дивилися одне на одного, ніби обидва намагалися поєднати теперішнє з тим далеким літом.

- Що ти тут робиш? - нарешті запитав він. - Я вже думав, що ніколи тебе більше не побачу.

- Та от так вийшло, - Марія сперлася на граблі. - Батьки будинок продають. Приїхали трохи порядок навести.

Сашко перевів погляд на будинок.

- Значить, це вже точно останній раз, коли ти тут?

У його голосі з’явилася ледь помітна журба.

Марія на мить замовкла.

- Виходить, так.

Він кивнув, ніби ця відповідь його зовсім не здивувала, хоча очі на мить стали серйознішими.

- А сам як? - запитала Марія, щоб не залишати між ними цю незручну тишу.

- Та нормально. - Він переклав торбу з однієї руки в іншу. - От тільки йду скоро служити.

Марія здивовано підняла брови.

- Служити?

- Ага. Завтра вже вирушаю.

Вона не знала, що відповісти. Ще кілька хвилин тому перед нею стояв просто знайомий хлопець із дитинства, а тепер раптом виявилося, що він збирається залишити село й почати зовсім інше, доросле життя.

- Тоді… - Сашко усміхнувся. - Приходи на мої проводи сьогодні ввечері.

- Як?

- Та просто. Ми з друзями в ліс, шашлики зробимо. Збираємося посидіти перед тим, як я поїду. Давай з нами.

Марія нерішуче стиснула пальці на держаку граблів.

- Не знаю…

- Давай. Коли ще побачимося?

Він сказав це легко, майже жартома, але Марія чомусь відчула в цих словах щось більше.

Вона кивнула.

- Добре.

Сашко усміхнувся.

- Тоді ввечері прийду по тебе.