минуло … років

   Софія сиділа на кухні за крихітним столиком перед відкритим ноутбуком. В навушниках нив Nathan Wagner, а перед очима застиг фантом Лілії. Юної, сповненої сил, з очима великими та яскравими, наче зорі нічні, такої, якою вона була до хвороби — живої. Але в тій самій білій, тепер майже прозорій, і від того скоріше сірій, сукні. 

   Та мертвим, мабуть, начхати, як вони виглядають, коли їм навіщось треба пробитися крізь щити розуму до людини, яка не бажає ні чути, ні відчувати, ні навіть згадувати про них.

   Лілія впивалась в обличчя Софії поглядом, повним наполегливого прагнення висловитись або ж щось почути. От тільки, які саме слова або запитання застрягли в її очах, та не розуміла. 

   За всі роки, що Ліля приходила, Софія так і не усвідомила, що саме подруга від неї хоче. Навіщо приходить. Чого ще й досі чекає. Навіть не дуже то й намагалася розібратись. 

   Ліля приходила, стояла, дивилась, а потім йшла, а в житті Софії після цього нічого не відбувалось. Це не були попередження. Скоріше марення, народжені провиною або грою розуму. От як в дитинстві до когось приходить уявний друг, так само й до неї, просто вже мертвий. 

   Та тільки цього разу все було ніби по-справжньому. Сама Лілія була майже справжньою, майже відчутною, єдине що, як і раніше, з її вуст не вилітали слова. 

   — Я не розумію! — Софія дивилася в одну точку перед собою – туди, де стояла її давно похована подруга. — Що тобі треба?

   Її дрібно трясло. Ставало все важче дихати. В легенях розросталося відчуття порожнечі. Перед очима все розпливалося, розмиваючи обриси кімнати, і ніби крижаний вітер стискав в обіймах, від чого пальці дерев’яніли. 

   Фантом Лілії не зникав вже годину. Не розчинявся, як будь-яка інша ілюзія, від якої варто відвести погляд чи втратити цікавість — й її вже нема. 

   Хоч би скільки Софія не терла очі та не кліпала ними, скільки б не намагалася вмикати світло й переводити увагу на іншу ціль, нічого не змінювалось. Подруга так і стояла перед нею на відстані простягнутої руки і вперто дивилась у відповідь, не кажучи ані слова, лише транслюючи потік хвилеподібних емоцій, сповнених очікування, але без пояснень очікування чого.

   І Софія не стрималась. Чого б Лілія не хотіла, але насправді весь час на задвірках свідомості Софії тліло лише одне — вина за невиконану обіцянку.

   — Я не зможу реалізувати те, що тобі обіцяла! — вона майже закричала у відповідь на пронизливий погляд. — Я боягузка. Я не така сильна. Я не ти! — сльози полились, як вода, суцільним безбарвним пекучим потоком. Від спроби стриматися і не піддатися паніці в неї заклало вуха, з ритму збилося серце. — Це вже не моя мрія! Я не зможу зробити це! Хоч і обіцяла… Відпусти мене… 

   Та нічого не відбулося. Фантом так само стояв і дивився своїми великими й майже живими очима. Хоча і ставав вже поволі прозорішим, втрачаючи густину й, мабуть, силу. 

   Софія закрила очі, намагаючись зрозуміти або хоча б просто відчути щось у самій собі. Не важливо що, хоч що-небудь би, може то і була б та сама відповідь. 

   — Пробач мені… — нарешті прошепотіла, надаючи почуттям форму слів. — Я знаю, що обіцяла, але я не можу. Я вже втратила все. Час вже втрачено, цього вже не зробити… Ти сама знаєш це. Я не мала можливості.

   Софія відчувала, що фантом ніби прислухався, але все одно продовжив вперто стояти на місці, не рухався. Від цього їй стало лиш гірше. Від розуміння, що від неї чекають чогось прямо зараз, а вона не розуміє, що з цим робити. 

   Раптом Лілія посміхнулася й Софію накрило новою хвилею… усвідомлення: подруга прийшла попрощатися. Від визнання цієї істини обіцянка відчулася крихким уламком всередині. Лише шматком надто старої криги, що швидко танула і солоною водою тепер витікала через стомлені риданнями очі. 

   Софія захлиналась цією водою, що буквально вичавлювалась її тілом із неї, чи із підсвідомості, де засів той минулий біль, який вона не була здатна раніше ні осягнути, ні прийняти як даність. Не погоджувалась із неможливістю зупинити смерть і просто закрила на це очі, і серце закрила так само. 

   Та щити, що колись були зведені, впали. Настав час попрощатися. Час зрозуміти, що втрачено і не повернеться. Зрозуміти та зрушити з місця. Бо ніхто більше не прийде. ВОНА більше не прийде і не підтримає. Більше ніколи. Не буде більше того, кому можна сказати: «я не змогла, не вистачило сил, я не зуміла". 

   Ліля прийшла, щоб попрощатися. І Софія раптом все усвідомила: ні, вона не зупинялась. Ніколи не припиняла творити. Просто не вийшла на сцену, просто не стала співачкою. Але свій «спів» не полишала — ні вечорами для себе, коли не чув ніхто, ні словами художньої прози під чужим, не відомим нікому іменем. «Спів» про те, що не можна говорити всім, бо не всі зрозуміють, але необхідно, бо є ті, кому його необхідно почути. 

   І Ліля пішла, забравши зі собою обіцянку та зобов'язання, звільняючи від болю та від ланцюгів. Обох. І себе також. Тому що так правильно.

 P.S. Не беріть з інших обіцянок, що можуть бути не здійснені. Не обіцяйте того, чого не зробите. Адже вони, як грати, як ланцюги на руках та шиї, лише стримують.  
Справжнє росте із потреби, а не з обіцянок.