... двома ночами після

   Двері у квартиру Лілі залишили відчиненими, тому Софія ще з порогу побачила тонку смужку вітальні, в якій стояла труна. Їй здалося, що минула ціла вічність від моменту дзвінка, але ось вона вже стоїть в коридорі і дивиться на колишню подругу, що в білому, як наречена, в труні, як в обрубаному човні. І ні зборів, ні дороги, ні як бігла по сходинках — в голові було пусто. 

   Дзвінок — темрява — труна. 

   Дівчина похитнулась і обперлась рукою об стіну. Їй привиділось, що стіни теж похитнулися, а вона ж ніби вступила в болото, вогке й тягуче, що забиралось під шкіру людей і витікало крізь їхні очі. Проходити всередину не хотілося.

   Почувши шарудіння у коридорі, мама Лілі підвела червоні очі та одразу ж їх опустила. Їй було все одно, хто ще там прийшов. Сестра Лілі, що сиділа поруч із жінкою та тримала ту за руку, кивнула Софії на місце поближче до них і стиснула губи в усмішці вибачення. Похмурі люди у чорному, що зайняли увесь простір вітальні, навіть не ворухнулися.

   Софія підійшла ближче, пройшла до труни та зупинилася, задивилась на Лілію. Та, в своєму дивному білому одязі та фатиноподібній тканині, що стирчала зі всіх боків, виглядала неймовірно ніжною та тендітною. Майже крихкою настільки, що  страшно було й доторкнутися. І ще зовсім чужою, абсолютно. Начебто Софія ніколи й не бачила цієї людини, що лежала перед нею на накритій тканиною деревині, над якою всі плакали. 

   Їй стало ніяково за те, що сама вона навіть не шмигнула носом. Жодної сльозинки не з’явилося. І в самій середині теж нічого не ворухнулося. Ні болю, ні відчуття втрати, ні жалю. Тільки збентеження, сором і нерозуміння, що вона робить там. 

   Але довелося присісти поруч з сусідами і натягнути на власне обличчя маску туги. Хоча вона і не розуміла навіщо. Як і того, чому всі ті люди вдають, що вони плачуть, що їм дуже сумно, що їм майже боляче… Хоча це ж було не так. Вона була в тому впевнена, що всі ті сльози — вистава. Від цього їй стало ще гірше. Вона ж навіть зіграти показний сум не могла. Просто сиділа перед труною й дивилася то на тіло колишньої подруги, то на годинник, що висів на стіні, то за вікно — чекала, коли вже з’явиться сонце, щоб мати змогу піти. 

   А що було далі вона не запам'ятала. Ні похорону, ні поїздки на цвинтар, ні навіть місця поховання. Взагалі нічого. Її розум закарбував лише бліде обличчя в обрамленні, наче брудного через ломані тіні, білого й тишу. Тишу в середині.  

   Навіть через роки Софія так і не згадає, що було далі, після того, як вона востаннє глянула на очі подруги. Закриті очі. В яких вже не було ні її власного відображення, ні блиску від лампи, що завжди горіла навпроти, стоячи на столі, ні емоцій, ні мрій, ні надій. І все інше, що було з тим днем пов’язане, розум теж просто відрізав...