… за два дні до дзвінка

   Ліля напівлежала на подушках і кашляла. Кашляла постійно: не тільки від слів, а й від банального дихання, навіть поверхневого. Її і без того величезні очі, здавалося, тепер були єдиним, що виглядало ще хоч трохи живим на сірому обличчі. Тонкі губи перетворилися на таку ж зелено-сіру, як і вся шкіра, смужку, нагадуючи, що часу залишилось обмаль. 

   Все стало однією єдиною плямою: шкіра, волосся, голос, сама людина. Теперішнє і майбутнє. Похмурість кімнати. Суцільна пляма для пам’яті Софії.

   — Пообіцяй, що не кинеш, — Ліля намагалася говорити якомога голосніше та чіткіше, всім своїм виглядом демонструючи, що їй після лікування стає краще.

   — Не кину, — Софія відповіла просто щоб відповісти.

   — Ні, пообіцяй! — Ліля закашлялась. — Ти зможеш і без мене. Тобі подобається співати, ти пишеш тексти. Не кидай писати, коли я піду...

   — Я спробую... Але ти нікуди не підеш... — прошепотіла, сама не вірячи.

   Софія дивилась на подругу і думала, що не розуміє свої відчуття. Весь рік. Вона не розуміла себе вже цілий рік. Її найкращої, точніше єдиної подруги, яку вона колись ревнувала до всього, до чого тільки можливо було, її скоро не стане. Вона просто зникне, розчиниться у минулому, як примара, ніби ніколи її й не було. 

   Софія усвідомлювала, що подруга довго не проживе. Не розуміла тільки звідки це знає, хоча відчуття втрати залізло під шкіру іще тоді — десяток місяців тому, коли їй назвали діагноз. І те, що їй казали, що Лілю везтимуть до Києва, робитимуть хімієтерапію, лікуватимуть, не змінювало цього відчуття. 

   Відчуття втрати, що станеться не в майбутньому, коли тіло зробить останній свій видих, а вже тоді, того самого дня, коли діагноз було озвучено. Воно все виїло, те чортове відчуття. Навіть не за рік, виїло майже одразу, залишивши лише роздратування і розпач від неможливості щось змінити. 

   У той самий день Софія і втратила подругу, хоча фізично та ще існувала. Та тільки серце дівчини покрилося крижаним панцирем, зупинило біг, перестало що-небудь відчувати. І коли треба було сказати «я обіцяю», Софія не відчула нічого, крім прикрості, що їй потрібно кивати, щоб не засмучувати подругу. Що доведеться дати обіцянку, просто щоб полегшити розмову, щоб не нагнітати, нічого не доводити, не змушувати задихатися від води в легенях людину, що і без того страждає... Щоб їй не довелось говорити зайві та нікому не потрібні слова. 

   Це стомлювало. Їй захотілось піти та не повертатися більше ніколи, щоб не бачити того, що має статися.

   — Не «спробую», а пообіцяй мені! — Ліля давила із себе слова і кашляла при кожному подиху. — Я тебе знаю, ти зірвешся. Дай обіцянку. Дай… Скажи мені «так»…

   — Добре, — не витримала Софія й погодилась, аби тільки припинити розмову. — Я обіцяю, що продовжу навіть без тебе.

   Ліля посміхнулась й знесилено втиснулася спиною у подушки. 

   — Я дуже втомилася, хочу поспати. Йди вже й ти. В мене більше немає сил розмовляти. Приходь завтра, як схочеш.

   — Добре, прийду. Відпочивай, — Софія в останнє торкнулась рук подруги, підтягнула ковдру вище, щоб та хоч трохи зігрілася, і пішла. 

   Вийшовши із кімнати та причинивши за собою двері, вона кивнула матері подруги, що уходить. Та посміхнулась у відповідь та приклала руки до серця, майже непомітно схиляючи голову. Її очі враз заблищали. Софія не витримала і втекла. 

   Вона так швидко бігла вниз сходами, що трохи не перечепилась. А потім неслася пустими провулками, щоб ніхто не бачив її лиця, її нестримного болю. Вона не була вже дитиною і все зрозуміла, як тільки Ліля озвучила свої думки про майбутнє. Софія відчула, що та з нею прощається. Серце стиснуло. Майбутнє враз почорніло. 

   Вона не хотіла бачити — як і коли все закінчиться. Не хотіла це відчувати — як і коли її подруга остаточно піде. Не хотіла пам’ятати все життя тільки це і тому не дозволила собі залишитися. 

   Вона бігла і бігла, доки не перестала відчувати ніг і емоцій. Доки в серці не залишилась лише порожнеча. Доки розум не знайшов єдиний вихід із ситуації — він просто все перекреслив. Одним штрихом, як ластиком, стер все із пам’яті, з думок і із серця. Тільки тоді їй стало легше… від пустоти, що розповзалась всередині.  

   Софія скинула погляд наверх і побачила, що перед нею чорні обшарпані двері. Її двері. Її квартири. Як вона там опинилась, вона не пам’ятала, і чому стоїть із зовнішньої сторони. Озирнулася, але все одно нічого не зрозуміла й зайшла. 

   — Ну що, як там Ліля? — спитала мама, що в той час сиділа на кухні і бачила, що дочка повернулась від подруги. 

   — Ліля?! — Софія замислилась, але в голові був лиш туман. — Все добре мам, їй трохи покращало. 

   — О-у, це добре, — радісно гукнула у відповідь жінка, гуркочучи посудом. — Може ще встигне одужати до закінчення школи, щоб ти не пропускала рік при поступленні в універ. 

   — Мам, я більше не хочу… Не хочу до Києва… Я тут буду поступати на заочку. 

   — Що?! — мати гукнула здивовано і визирнула в коридор. — Ти впевнена? Ти ж ніби на режисуру хотіла? Тут її нема. 

   — Я вже не хочу! — крикнула Софія, проходячи далі через вітальню у спальню. — Я вже нічого не хочу, — з пустими очима прошепотіла собі під ніс. — Це більше не має значення. Все… це… ніякого значення... більше не має. Я лишилась сама.

   Вона зупинилась на порозі і глянула на свою кімнату, точніше на їх загальну кімнату, де жили вони втрьох з мамою та сестрою. Та здалась їй настільки чужою, що захотілось кричати. Ніби її тут ніколи і не було. Ніби все це страшний сон, ілюзія, мороки. В ній було стільки речей. Їх було настільки багато, що майже не було вільного місця. Але вони всі їй не належали. Все це їй не належало. Як і життя. 

   Нічиє життя в цьому світі їй не належало. І ніяка сила, яка б могла його втримати. Тільки тіні шаленого відчаю та біль безпорадності, відчуття неспроможності і безсилля що-небудь змінити — це все, що вона мала. Від самого народження.