… років тому

  То була невелика кімната звичайної хрущовки зі старими меблями та надмірно великою кількістю непотрібних речей. Двокасетний магнітофон награвав тихо музику, а двоє дівчат ніби й не чули, торочили про щось своє.

   — Ти ж пам'ятаєш, що наступного тижня концерт «Скрябіна»? Підемо? — Ліля простягнула подрузі десь зірвану невеличку афішу. 

   — А гроші в нас на квитки є? — фиркнула Софія, перебираючи аркуші зошита із власними текстами, навіть не підняла очей на принесений їй «подарунок». Вони ж домовлялись, що підбиратимуть на один з нових текстів гітарні акорди, а не витрачатимуть час на дурниці.

   — Ну… — Ліля хитро всміхнулася. 

   — Знову задні місця? — видохнула Софія, постійно бути за чиїмись спинами їй не подобалось. 

   — Не зовсім. Але я тут подумала… Ти ж хотіла побачити його ближче. Може, ну його, той доступ до танцмайданчика? Давай купимо якийсь подарунок, а ти вийдеш на сцену, щоб віддати його?

   — А мене пустять? — Софія підняла невпевнений погляд на подругу, щоб зіткнутись з її бешкетним. 

   — А чому ні? Інші ж виходять. А що як ти йому припадеш до серця?

   — Теж мені скажеш! Навколо нього таких я тисячі. Та й взагалі, навіть якщо сподобаюсь, я про це все одно не дізнаюся.

   — А як пройдемо за лаштунки? — хіхікнула подруга. — Скажемо, що з офіційного фан-клубу.

   — Та ну тебе! — обурено відмахнулась Софія. — Провертатимемо схеми, коли твій Ель приїде.

   — Якщо, — сумно виправила Ліля. — Якщо приїде.

   — Ну чого ти? Он переїдемо через рік-два в Київ, і мрія стане буденністю. Я, коли до друзів їздила, бачила музикантів з «Океану Ельзи» просто так на вулиці, не на концерті.

   — Гаразд, вмовила, — Ліля кинула на ліжко афішу й піднялась. — У нас ще вокал сьогодні. Ти не забула хоч?

   — В училищі? Чи з твоєю мамою? — закотивши очі пробубніла Софія, вже жалкуючи, що взагалі погодилась вчитись. 

   — В училищі.

   — А воно треба? Він одразу сказав, що в мене голос дивний і для опери не підходящий.

   — Не дивний, а високе сопрано по діапазону, тільки надто тихий як для оперного. Тобі розспіватися треба, я вже скільки разів говорила! А ти навіть кричати боїшся на всю міць. От і як ти співати зібралась на мінімалках? Типу «а навіщо мені мікрофон»? — Ліля підійшла до невеличкої шафи та почала вибирати одяг для виходу на вулицю. Софія-то прийшла в гості, тому збиратись їй потреби вже не було. 

   — А як ти взагалі уявляєш нью-метал із цим твоїм сопрано? Я вже казала, що мене цікавить щось в стилі Deftones. Почну палити, щоб посадити голос, все одно нам нічого не світить. Я тиха, а в тебе голос брудний. Оперними співачками нам не стати, а для попси вся ця нісенітниця не важлива. Головне: круті тексти, нав'язлива мелодія та зовнішність. Он у тебе очі які величезні — будеш обличчям гурту, а я автором. Тільки б ще знайти музикантів.

    Лілія нарешті знайшла те, що шукала, й присіла поруч на ліжко:

   — Може з наступного тижня у тебе буде ціла розкручена група… Ну чи щонайменше поцілунок у щічку на камери, — засміялась. — Я вже це уявляю, як ти потім три дні не вмиватимешся.

   Софія лише похитала головою, думаючи про своє. Страху виходити на сцену не було, як і уявних надій, що зірка зверне на неї увагу. Усі думки займало питання пошуку музикантів, а для початку хоча б вибору пісні для першого аранжування і запису. 

   От тільки життя вирішило інакше.