ЧАСТИНА 22

Минуло кілька днів.
Дім став тихішим. Не порожнім — саме тихим.
Марія намагалася зайняти себе роботою: прибирала, перебирала старі речі, довго стояла біля вікна без причини. Вона чекала дзвінка від Коваленка. І він дзвонив. Коротко. Спокійно. Розповідав про роботу, питав, як вона.
І в його голосі було тепло. Але щоразу після розмови щось у ній залишалося невизначеним.
Вона ловила себе на думці, що сумує. І не могла зрозуміти — за ким саме.
За чоловіком, який поїхав і змінився. Чи за тим, хто залишився тут — у її минулому.
Олександр не приходив кілька днів. Наче відчував, що їй потрібно подумати. І саме його відсутність дивно боліла.
Марія почала лякатися власних думок. "Неможливо любити двох."
Але почуття не питають дозволу.
Одного вечора вона знову вийшла під грушу. Ту саму.
Сутінки повільно опускалися на подвір’я. Легкий вітер колихав гілки, і листя шурхотіло тихо, майже заспокійливо.
Марія сіла на лавку й обхопила руками плечі. Вона намагалася розкласти все по поличках.
Коваленко — це стабільність. Доросла любов. Пережите разом.
Олександр — це щось живе, гостре, незагоєне. Те, що колись не встигло стати історією.
І найбільше її лякало те, що обидва викликали в ній справжні емоції.
— Знову думаєш занадто гучно?
Вона здригнулася.
Олександр стояв неподалік, руки в кишенях, дивився не прямо на неї — кудись у бік.
— Ти давно тут? — тихо запитала вона.
— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти не в порядку.
Вона не відповіла. Він підійшов ближче й сів поруч, залишивши між ними невелику відстань.
— Він дзвонив? — спитав спокійно.
— Так.
— І?
Марія зітхнула.
— Він хороший, Сашо. Він став іншим. Ніби дорослішим. Ніби ближчим.
Олександр мовчав.
— І це робить усе складнішим — додала вона.
Він повернув голову.
— Ти думаєш, що повинна обрати зараз?
— А хіба ні? — запитала вона
— Ні. — відповів Олександр
Вона вперше за вечір подивилася на нього уважно.
— Ти не зобов’язана різати серце навпіл тільки тому, що боїшся часу — тихо сказав він. — Почуття не вимикаються за графіком.
Марія відчула, як в очах пече.
— Я боюся, що роблю боляче вам обом.
— Робиш — чесно відповів він. — Але найбільше ти робиш боляче собі.
Вона опустила голову.
Тиша між ними вже не була напруженою. Вона була важкою, але щирою.
Марія не помітила, як повільно посунулася ближче.
Не з пристрасті.
З втоми. З потреби, щоб хтось просто був поруч.
Олександр обережно поклав руку на лавку позаду неї. Не торкався. Лише дозволяв бути поряд.
— Я не хочу втрачати нікого — прошепотіла вона.
— Тоді не приймай рішень із страху — відповів він.
Вона довго дивилася кудись уперед. А потім повільно нахилилася і поклала голову йому на коліна.
Це було несподівано навіть для неї самої. Олександр завмер. Не рухався. Лише обережно, майже невпевнено, провів рукою по її волоссю.
Не як чоловік, що вимагає. А як людина, яка розуміє, що тримає щось крихке.
Марія заплющила очі. Вона не знала, кого любить більше. І, можливо, вперше дозволила собі не знати.
Над ними шуміла груша.
А в її серці одночасно жили дві людини. І жодна з них не зникала.