ЧАСТИНА 18

Наступного ранку в селі було неспокійно.
Біля сільради зібралися люди. Чоловіки говорили голосніше, ніж зазвичай, жінки стояли групами, перешіптувалися.
Марія дізналася причину швидко.
У районі почали перевірки та реорганізацію управління. Кількох керівників мали перевести в інші місця — «тимчасово», як казали в паперах. Серед прізвищ було й Коваленка.
Марія стояла в натовпі, стискаючи хустку, яку він учора їй купив. Коваленко вийшов із приміщення сільради спокійний. Занадто спокійний.
— Це ненадовго — сказав він, коли підійшов до неї. — Потрібно поїхати в районний центр. Розібратися з документами. Можливо, на кілька тижнів.
— А якщо більше? — тихо спитала вона.
Він не відповів одразу.
У цей момент до них підійшов Олександр. Він уже чув новину.
— Коли виїжджаєте? — запитав він.
— Сьогодні ввечері — коротко відповів Коваленко.
Повітря ніби стало важчим. Марія відчула, як усе повторюється — знову дорога, знову чекання, знову невідомість.
— Це не фронт — спокійно сказав Коваленко, ніби читаючи її думки. — І я повернуся.
Олександр мовчав, але його погляд був уважний. Він розумів більше, ніж казав.
День минув швидко. До вечора валіза стояла біля дверей. Марія допомагала складати речі, але кожен рух здавався повільнішим, ніж зазвичай.
Коли прийшов час прощатися, Коваленко взяв її за руки.
— Ти сильна — сказав він тихо. — І я довіряю тобі.
Ці слова були важчими за будь-які обіцянки. Олександр стояв трохи далі, біля воріт. Він не втручався. Не підходив ближче. Але залишався.
Коваленко сів у машину, яка мала відвезти його до райцентру.
Марія дивилася, як вона віддаляється дорогою. І вперше відчула не страх. А порожнечу.
Вечір опустився тихо. Олександр не одразу підійшов.
— Ти будеш сама? — спитав він.
— Так.
— Якщо що — я поруч.
Марія стояла біля груші у дворі.
І розуміла, що тепер усе залежить від того, ким вона стане у ці кілька тижнів — дружиною, яка чекає… чи жінкою, яка починає сумніватися.