ЧАСТИНА 17

Пройшов тиждень.
Осінній ярмарок шумів біля клубу. Після війни такі свята здавалися людям маленьким поверненням до нормального життя.
Марія йшла поруч з Коваленком між рядами зі свіжими яблуками, медом і домашнім хлібом.
— Візьмемо мед? — спитала вона.
— Візьмемо — спокійно відповів він.
Коваленко дістав гроші й купив банку меду, як робив завжди — без урочистостей, просто як чоловік, який піклується про буденні речі.
Вони повільно йшли далі. Марія зупинилася біля прилавка з тканинами. Вона довго дивилася на світлу хустку з дрібним квітковим візерунком.
Коваленко помітив це.

— Бери — сказав він просто.
— Не треба… - тихо відповіла Марія
— Бери — повторив він спокійніше.
Вона усміхнулася і дозволила продавчині загорнути хустку.
В цей момент з іншого кінця площі Марія побачила Олександра. Він теж був на ярмарку, але не підходив одразу. Просто стояв серед людей і дивився на них.
Напруга між ними була тихою, майже непомітною.
Марія вже хотіла піти далі, коли поруч знову сталося щось несподіване. На ярмарку зчинилася метушня — кінь, запряжений у віз, раптом злякався гучного сміху дітей і рвонув вперед.
Люди почали розходитися в сторони. Марія не встигла відскочити вчасно.
Коваленко першим схопив її за руку і різко відтягнув до стіни будинку, закриваючи собою.
Олександр, який був ближче до дороги, підбіг і схопив вуздечку коня, намагаючись зупинити його.
Кінь поступово заспокоївся.
Коли небезпека минула, Марія стояла між ними — трохи налякана, але ціла. Коваленко перевірив, чи вона не вдарилася. Олександр мовчки відпустив вуздечку.
Ніхто не сварився.
Ярмарок поступово заспокоювався.
Люди знову поверталися до своїх прилавків, сміялися тихіше, ніби тільки що пережита небезпека нагадала, що життя дуже крихке.
Марія все ще стояла біля стіни будинку, трохи важко дихаючи.
Коваленко мовчки стояв поруч. Він не ставив багато запитань. Просто перевірив її руки, плечі, переконався, що вона не забилася під час різкого ривка.
— Все добре — сказала вона.
— Добре — відповів він, але не одразу відпустив її руку.
Його долоня була теплою і впевненою — як завжди, коли він хотів переконатися, що вона поруч і в безпеці.
Олександр стояв трохи осторонь. Він не підходив ближче. Але й не відходив.
— Дякую, що допоміг — сказав Коваленко, дивлячись на нього.
Це було не як подяка супернику. Просто як чоловік чоловікові, який зробив правильний вчинок.
Олександр мовчки махнув рукою
— Ми вже йдемо додому — сказала Марія.
Вони пішли повільно.
Коваленко йшов поруч з нею. Олександр трохи позаду — так, як часто буває між людьми, які ще не можуть остаточно розірвати зв’язок. Дорога додому пролягала через поле. Вітер став сильнішим, холоднішим. Осінь уже відчувалася в повітрі.
— Ти часто будеш ходити на такі свята? — раптом спитав Олександр.
— Якщо будуть — відповіла Марія.
Вона не дивилася на нього. Але відчувала його присутність.
Коваленко теж почув це питання, але нічого не сказав. Він розумів — іноді минуле і теперішнє говорять між собою без його участі.
Коли вони підійшли до будинку, Олександр зупинився біля хвіртки.
— Я зайду якось пізніше — сказав він тихо.
Марія кивнула.
Коваленко відчинив двері і пропустив її вперед. Але перед тим, як зайти в будинок, Марія на мить обернулася. Олександр уже йшов дорогою назад до села.
І вперше вона зрозуміла, що ця історія не про боротьбу двох чоловіків.
А про те, що іноді серце не розривається між людьми.
Воно просто повільно звикає жити з тим, що любить не одного.