ЧАСТИНА 15

Того вечора Коваленко прийшов першим.
Марія саме готувала вечерю. У будинку було тихо, лише потріскував вогонь у печі.
Він зайшов без поспіху, як завжди. Зняв кашкет, повісив біля дверей.
— Як ти себе почуваєш? — запитав спокійно.
— Краще — відповіла вона.
Він кивнув. Але не сів одразу. Просто стояв біля столу, ніби щось обдумував.
— Він сьогодні приходив? — запитав раптом.
Марія не здивувалася. Вона вже звикла до того, що Коваленко питає прямо, але без ревнощів — більше як людина, яка хоче знати правду.
— Ще ні — сказала вона
Коваленко повільно видихнув.
— Він любить тебе — сказав він просто.
Це не було питання. Марія не відповіла.
— Але я не збираюся робити вигляд, що його немає — продовжив Коваленко. — Я просто хочу знати… чи ти все ще тут.
Вона зрозуміла, що він говорить не про кімнату. А про її серце.
— Я тут — тихо сказала вона.
Він дивився на неї довго. І вперше за весь час між ними з’явилася не тільки повага, але й щось більше — втомлена ніжність людини, яка боїться втратити мовчки.
У цей момент у дворі почулися кроки. Олександр. Він зайшов не через хвіртку, а просто постукав у двері й відчинив їх.
— Я не заважаю? — спитав він.
Напруга в кімнаті стала відчутнішою. Але вони всі залишалися спокійними.
— Я приніс трохи фруктів, — сказав Олександр, кладучи кошик на стіл.
Він не дивився на Коваленка прямо. Але й не уникав його погляду. Коваленко першим порушив тишу.
— Сідай — сказав він.
Вони сиділи за одним столом. Ніхто не говорив про боротьбу. Але вона була у повітрі.
Олександр був ближчим до Марії емоційно — він частіше дивився на неї, частіше ставив прості запитання про її день.
Коваленко говорив менше. Але коли говорив — його слова були продуманими, спокійними, впевненими.
Марія відчувала це. Вона розуміла, що любить у них різне.
В одному — тепло минулого. В іншому — безпеку майбутнього.
Коли Олександр збирався йти, він затримався біля дверей.
— Я буду приходити, якщо ти не проти — сказав він тихо.
Марія кивнула.
— Я не проти.
Він посміхнувся сумно.
Коваленко стояв у кухні й дивився у вікно, поки Олександр ішов вулицею.
— Він хороший чоловік — сказав він.
Марія підійшла ближче.
— Я знаю.
Коваленко не торкнувся її. Просто сказав:
— Я не буду змушувати тебе вибирати швидко.
Але в його голосі вже звучало щось тихе й важке — як людина, яка готова чекати, але знає, що чекання теж має межу.