ЧАСТИНА 14

День проходив швидко.
Марія працювала в полі разом з іншими жінками. Жнива тільки починалися, сонце стояло високо і палило безжально. Повітря над землею тремтіло, ніби розплавлене скло.
Вона спочатку не помітила, що з нею щось не так. Просто стало трохи важче дихати.
Потім — різкий шум у вухах, ніби десь далеко дзвонили дзвони.
Вона йшла, намагаючись зробити ще кілька кроків.
— Маріє? — покликала сусідка — Ти бліда.
Марія хотіла відповісти, але перед очима все попливло. Вона зробила ще один крок — і земля ніби пішла з-під ніг.
— Маріє!

Вона не впала одразу. Просто повільно опустилася на землю, притискаючи руку до грудей.
На краю поля Олександр першим помітив її. Він кинув серп і побіг до неї, навіть не думаючи.
— Води! — крикнув він жінкам.
Він опустився поруч з Марією, підняв її голову і обережно поклав її на свої коліна.
— Дихай повільно — сказав він швидко — Повільно.
Його руки трохи тремтіли.
У той же час з іншого боку поля йшов Коваленко — він приїхав перевірити роботу місцевого загону відбудови.
Він відразу зрозумів, що сталося.
— Віднесіть її в тінь! — різко сказав він кільком чоловікам.
Але сам підняв Марію на руки першим. Його рух був чітким, майже військовим— без паніки, без зайвих слів.
Вони перенесли її під дерево біля поля. Олександр приніс воду і змочив їй лоба.
— Не розмовляй поки — тихо сказав він.
Коваленко сидів поруч, перевіряючи її пульс на зап’ясті.
— Перегрів — сказав він спокійно — Нічого критичного. Але їй треба відпочити.
Марія повільно відкрила очі. Перед нею — два чоловіки.
Олександр дивився на неї з хвилюванням, майже ніжністю. Коваленко — з холодною зосередженістю людини, яка бере відповідальність.
Марія сиділа під деревом, повільно приходячи до тями.
Світ навколо був тихим. Лише шум вітру в листі та далекі голоси жінок на полі.
Олександр сидів поруч з нею. Він тримав її руку, перевіряючи пульс майже інстинктивно — так, як робив би для людини, яку боїться втратити вдруге.
Коваленко стояв трохи осторонь. Його руки були складені за спиною — звична військова поза. Але плечі були напружені.
— Тобі потрібно більше пити води — сказав він спокійно. — Таке літо небезпечне.
Марія кивнула.
— Я нормально… просто перевтомилася.
Коваленко подивився на Олександра. Не вороже. Але уважно.
— Дякую, що допоміг — сказав він рівно.
Олександр відповів так само спокійно:
— Я зробив би це для будь-кого.
Це була правда. Але слова все одно прозвучали трохи холодно. Тиша стала важчою.
Марія відчувала це напруження між ними, хоча вони не сварилися.
— Я вже можу йти — сказала вона, намагаючись підвестися.
Олександр одразу допоміг їй піднятися.
Коваленко не відштовхувався і не втручався. Просто спостерігав.
Вони трохи відійшли від поля. Олександр ішов поруч, повільніше, ніж зазвичай, щоб вона не втомлювалася.
— Ти часто так працюєш у спеку? — тихо запитав він.
— Так.
Він нічого не сказав. Але нахмурився.
Коваленко йшов позаду. Він не підслуховував. Але і не відходив занадто далеко.
— Він хороший чоловік — раптом сказав Олександр дуже тихо.
Марія не одразу відповіла.
— Так — сказала вона. — Він хороший.
Олександр кивнув.
— Я не буду боротися з ним за тебе — сказав він після паузи. — Я вже робив це з війною. Я знаю, як виглядає боротьба, яка забирає більше, ніж дає.
Вона нічого не відповіла.
Він просто продовжив:
— Я буду чекати. Стільки, скільки потрібно.
Коли вони підійшли до села, Коваленко сказав:
— Я зайду пізніше перевірити твоє самопочуття.
Марія кивнула. Вона дивилася, як двоє чоловіків розходяться в різні боки дороги.
Один — до старої сільської хати. Другий — до міського будинку офіцера.
А вона стояла посеред дороги.