ЧАСТИНА 13

Ранок настав занадто швидко.
Марія майже не спала. Вона лежала із заплющеними очима, слухала, як Коваленко тихо підвівся ще до світанку — як завжди. Рівно, без зайвих рухів. Наче ніч не перевернула їхнє життя.
На кухні запахло кавою.
Вона довго сиділа на ліжку, перш ніж вийти. Серце билося так, ніби попереду була не звичайна розмова, а вирок. Коваленко стояв біля плити. У світлі ранкового сонця його постать здавалася ще стриманішою, жорсткішою.
— Доброго ранку — сказала вона тихо.
— Доброго — відповів він.
Звичайний тон. Звичайні слова. Але між ними — ніч. Марія сіла за стіл.
— Ти майже не спала — сказав Коваленко, не дивлячись на неї.
— Ти теж.
Він ледь кивнув. Кілька секунд вони мовчали. Потім Марія глибоко вдихнула.
— Я не хочу тікати від цієї розмови.
Коваленко повільно обернувся. Його погляд був уважним, але без тиску.
— Я слухаю.
— Учора… я зрозуміла, що не можу просто зробити вигляд, ніби нічого не сталося. Він — частина мого життя. Частина, яку я не поховала до кінця.
Коваленко не перебивав.
— Але це не означає, що я не ціную того, що маю з тобою — додала вона.
Він поставив чашку на стіл.
— Я не хочу бути другим вибором, Маріє.
Це було сказано спокійно. Без злості.
— Ти не другий — швидко відповіла вона.
— Тоді хто я?
Її слова застрягли. Бо правда була складнішою, ніж «перший» чи «другий».
— Ти — мій дім — нарешті сказала вона. — Ти той, хто був поруч, коли все розвалювалося.
Коваленко уважно дивився на неї.
— А він хто?
Марія ковтнула повітря.
— Він… моє минуле, яке раптом стало живим.
Коваленко відвів погляд до вікна.
— Минуле небезпечне тим, що ми пам’ятаємо його кращим, ніж воно було — сказав він тихо. — Ти пам’ятаєш його хлопцем, який обіцяв світ. Але ти не знаєш, яким чоловіком він став.
Марія мовчала.
— Я не прошу відповіді зараз — продовжив Коваленко. — Але я прошу чесності. Із собою. Не зі мною — із собою.
Вона відчула, як щось всередині стискається.
— А якщо я не зможу обрати? — прошепотіла вона.
Коваленко довго дивився на неї.
— Тоді я оберу за тебе.
В її очах з’явився страх.
— Я не залишуся там, де мене не вибрали — сказав він рівно. — Я поважаю тебе. І себе.
Тиша знову заповнила кухню. Марія вперше зрозуміла: він не буде благати. Не буде боротися з іншим чоловіком. Він просто піде, якщо вона не зробить крок назустріч.
— Я поговорю з ним, — сказала вона.
Коваленко кивнув.
— Це правильно.
Він узяв ключі зі столу.
— Ти йдеш? — тихо запитала вона.
— На службу.
Звичайне слово. Звичайний ранок.
Біля дверей він зупинився.
— Маріє.
Вона підвела очі.
— Я люблю тебе. Але любов без вибору — це лише звичка.
Двері тихо зачинилися.