ЧАСТИНА 11

Марія сама не знала, чому того ранку пішла до груші. Сонце тільки піднімалося, повітря було свіже, ще прохолодне після ночі. Село прокидалося повільно — десь грюкнули двері, заспівав півень, загавкала собака.
Вона йшла стежкою, яку могла пройти із заплющеними очима. Груша стояла на тому самому місці. Трохи старіша, з товстішим стовбуром, але все така ж вперта і жива. Її гілки вже вкривалися молодим листям.
Марія сіла на траву під деревом. Тут усе здавалося простішим. Тут вона була не дружиною майора, не жінкою з обов’язками. Тут вона була тією вісімнадцятирічною дівчиною, яка вірила в обіцянки.
— Я знав, що знайду тебе тут.
Вона здригнулася. Олександр стояв за кілька кроків, тримаючи в руках кепку. Він не підійшов одразу — ніби чекав дозволу.
Марія не сказала «йди». І цього було достатньо.
Він сів поруч, на невеликій відстані. Між ними залишалася тиха межа — не з каменю, а з невимовлених слів.
Довгий час вони просто мовчали.
Навколо шуміло листя, пролітали птахи, сонце повільно підіймалося вище. Час ніби розтягувався, дозволяючи їм дихати одним повітрям без поспіху.
— Пам’ятаєш, як ти казала, що хочеш білу лавку під вікном? — тихо спитав Олександр.
Вона ледь усміхнулася.
— Пам’ятаю.
— Я тоді думав, що це найскладніше — побудувати дім — сказав він. — А виявилося, що найскладніше — втримати те, що вже було.
Марія дивилася перед собою.
— Я чекала — сказала вона нарешті. — Два роки. Щодня.
Він кивнув.
— Я знаю.
— Коли прийшла звістка, що ти зник… я не знала, у що вірити. У життя чи в смерть.
Її голос був спокійний, але в ньому звучала втома тих років. Олександр не торкнувся її. Не намагався наблизитися. Він просто слухав.
— Я не хочу руйнувати твоє життя — сказав він після довгої паузи. — Я просто хочу знати… чи в ньому ще є місце для мене. Хоч маленьке.
Вона повернула голову й подивилася на нього. У його очах не було вимоги. Лише щирість. Вони просиділи під грушею весь день.
Говорили про дрібниці: про його поранення, про те, як він навчився знову працювати руками, про те, як вона боялася першої зими без листів. Іноді замовкали. У ті моменти між ними не було напруги. Лише спільна пам’ять, яка не потребувала слів. Коли сонце почало хилитися до заходу, повітря стало теплішим, золотистим.
— Нам доведеться щось вирішити — тихо сказала Марія.
— Не сьогодні — відповів він.
Вона кивнула.
Бо цей день був не про рішення. Він був про те, щоб знову відчути одне одного без страху і поспіху.
Коли вона піднялася, щоб іти, він раптом тихо сказав:
— Я все ще люблю тебе.
Слова прозвучали спокійно, без пафосу. Марія заплющила очі на мить.
— Я знаю — прошепотіла вона.
І в цих двох словах було більше, ніж у будь-якому зізнанні.