ЧАСТИНА 10

Одного дощового вечора Марія знову відкрила скриню.
Дощ тихо стукав по даху будинку майора Коваленка, повільно, розмірено, ніби хтось ходив по даху босими кроками. У кімнаті було тепло, але Марії здавалося, що всередині неї стало прохолодніше, ніж за вікном. Вона не шукала нічого конкретного. Просто іноді їй потрібно було торкатися минулого, щоб не втратити себе.
Вона дістала старі листи Олександра. Папір став крихкішим. Почерк — ніби трохи чужим, зміненим часом і війною. Але слова залишилися тими самими.
«Я живий…»
«Я думаю про тебе…»
«Я повернуся…»
Вона пам’ятала, як колись чекала кожного листа з трепетом, якого більше ніколи не відчувала так сильно. Вона не плакала. Просто довго сиділа біля столу, читаючи знайомі рядки.
Коваленко зайшов тихо.
Він не одразу заговорив. Просто поставив чашку гарячого чаю поруч із нею.
— Іноді краще не ховати спогади, — сказав він спокійно. — Але й жити тільки ними теж не можна.
Марія кивнула.
— Я не хочу забувати його — сказала вона тихо.
— Я знаю — відповів він. — Я й не прошу.
Його голос був без образи. Без ревнощів. Лише спокій людини, яка прийняла її минуле як частину її самої.
Після цього вечора Марія почала частіше думати про своє життя.
Вона помічала дрібниці: як швидко змінюється місто після війни, як діти знову починають сміятися голосніше, як люди на базарі торгуються довше, ніби повертаючи собі втрачену свободу.
Але іноді, коли вона залишалася сама, їй здавалося, що вона живе між двома берегами.
На одному березі — Олександр і її юність. На іншому — чоловік, який дав їй спокій і захист