ЧАСТИНА 9

Ревнощі Коваленка не були гучними. Вони проявлялися не у сварках і не у підвищеному голосі. А в дрібницях — у довших поглядах, у коротших відповідях, у тому, як він іноді замовкав посеред розмови, ніби про щось думав, але не говорив вголос.
Одного вечора він повернувся додому раніше звичайного.
Марія якраз розкладала на столі вечерю. У повітрі пахло свіжим хлібом і тушкованими овочами.
— Він був сьогодні? — запитав Коваленко спокійно, знімаючи кашкет.
Марія зрозуміла, про кого він говорить.
— Був — відповіла вона.
Він мовчки помив руки біля умивальника. Рухи були повільними, ніби він намагався зберігати спокій.
— Він допомагає тобі по господарству? — спитав майже байдужим тоном.
— Так. Просто допомагає.
Коваленко кивнув.
— Це добре — сказав він. — У селі завжди потрібні люди, які можуть допомогти.
В його голосі не було злості. Лише легка втомлена стриманість людини, яка розуміє, що не може змінити минуле дружини.
Вони сіли вечеряти.
Розмова текла повільно — про новини міста, про роботу, про плани на літо. Але між ними ніби залишалася невидима тиша.
Марія помітила, що він став обережніше ставити запитання.
Не про Олександра. Але про її настрій. Про те, чи вона добре спить. Чи не сумує занадто часто.
Він не хотів виглядати слабким. Але вона відчувала, що він теж боїться втратити її.
Наступного дня Олександр прийшов зранку.
Він приніс кілька свіжих яблук і поставив їх на стіл у дворі.
— Урожай цього року буде добрий — сказав він.
Марія усміхнулася.
— Ти завжди любив говорити про врожай.
Вони поговорили про село, про сусідів, про те, як відновлюються поля після війни. Розмова була спокійною, майже буденною. Але коли Олександр збирався йти, він зупинився біля хвіртки.
— Я не хочу створювати тобі проблеми — сказав він тихо.
— Ти їх не створюєш — відповіла Марія.
Він подивився на неї довго, уважно, ніби намагаючись запам’ятати кожну рису її обличчя.
— Я не поспішаю — додав він. — Я можу чекати.
В його словах не було тиску. Лише тихий сум людини, яка вже навчилася жити з очікуванням. Коли він пішов, Марія довго стояла біля хвіртки. Вона думала про те, що її життя стало схожим на дорогу між двома будинками — міським, де її чекала стабільність, і сільським, де залишилася її юність.
І вона ще не знала, що ця рівновага не може тривати вічно.
Бо навіть найтихіші почуття з часом починають говорити голосніше.