ЧАСТИНА 7

Тієї ночі він майже не спав.
Він не поспішав йти до неї. Не тому, що не хотів. Просто боявся зруйнувати те життя, яке вона вже побудувала без нього.
Вранці він пішов до центру села.
Марія вийшла з магазину з невеликим пакунком. Вона виглядала спокійною — трохи змінилася, стала серйознішою, дорослішою, ніж він пам’ятав.
Вони побачили одне одного майже одночасно.
Вона завмерла.
Його серце забилося швидше, але він залишався на місці, ніби даючи їй право вирішити — підійти чи піти. Навколо ходили люди. Хтось вітався, хтось проходив повз, нічого не помічаючи.
— Здрастуй, Маріє, — сказав він тихо.
Її пальці трохи стиснули ручку пакета.
— Здрастуй… Сашко.

Його ім’я вона вимовила обережно, ніби перевіряючи, чи воно ще має той самий смак на губах.
— Я не хотів тебе турбувати, — сказав він швидко. — Просто… хотів побачити, що ти жива.
Вона кивнула.
— Я жива.
Тиша між ними не була не зручною. Вона була важкою, наповненою роками мовчання, листами, які не дійшли, і словами, які вони так і не сказали одне одному.
— Ти добре виглядаєш, — сказав він нарешті.
Вона ледь усміхнулася.
— Ти теж змінився.
Він справді змінився. Обличчя стало більш суворим, на скроні з’явилася перша сивина, але очі залишилися тими самими.
— Я думав про тебе, — сказав він просто. — Кожного дня.
Вона опустила погляд.
— Я знаю.
Вона не сказала, що теж думала про нього. Але він зрозумів це без слів.
— Я не прийшов забирати тебе, — тихо додав він. — Просто хотів знати, чи ти щаслива.
Це питання знову стало між ними, як колись на перехресті їхніх життів.
Марія довго мовчала.
— Я… живу, — сказала вона нарешті. — І намагаюся бути чесною з собою.
Він кивнув.
Вони розійшлися так само спокійно, як зустрілися.
Але тепер у серці Марії з’явилося нове відчуття — не тільки сум, а й сумнів.
Бо іноді одна випадкова зустріч може зрушити те, що роками стояло на місці.
І вона ще не знала, що ця зустріч була лише початком того, що змусить її зробити найважчий вибір у житті.