ЧАСТИНА 6

Весна 1946 року прийшла тихо.
Сніг танув повільно, ніби не хотів залишати землю, яка пережила війну. На вулицях міста з’явилися перші зелені листки, люди почали більше виходити надвір, говорити голосніше, сміятися довше.
Але для Марії весна завжди пахла грушевим цвітом і дорогою, що вела до села.
Вона почала частіше згадувати прості речі — як вони з Олександром сиділи біля річки, як він кидав у воду камінці й сміявся, коли вона не могла відгадати, скільки кіл утвориться на поверхні води.
У будинку майора Коваленка все залишалося спокійним.
Він працював багато. Після війни почалася відбудова, і військові часто виїжджали у відрядження. Марія залишалася вдома сама, і ці години самотності ставали для неї часом спогадів.
Коваленко помітив її мовчазність, але не тиснув.
Одного вечора він сказав:
— Якщо ти хочеш поїхати в село — поїдь.
Марія здивовано підняла на нього очі.

— Я бачу, що ти там лишила частину себе, — додав він просто. — Я не можу змусити тебе жити там, де ти не відчуваєш себе живою.
Його слова були не про любов. Але в них була повага.
Через кілька тижнів вона поїхала.
Дорога до села здалася довшою, ніж пам’ятала. Вікно поїзда відкривало поля, які повільно прокидалися після війни. Руїни іноді ще стояли біля доріг, нагадуючи про те, що мир теж потребує часу, щоб прижитися.
Коли Марія зайшла в село, її зустріла тиша.
Хата батьків була відремонтована, але виглядала старішою, ніж пам’ятала. Сусіди привітали її стримано, з повагою, як до людини, яка пережила багато.
Вона не одразу пішла до груші.
Спочатку зайшла в хату. Провела рукою по столу, по печі, по віконній рамі. Тут пахло дитинством, юністю, першими мріями.
І тільки ввечері вона вийшла за город.
Груша стояла, як і раніше. Тільки гілки стали густішими, а кора — грубішою від часу.
Марія довго стояла під деревом.
Вона не плакала. Просто згадувала, як колись вірила, що життя буде простим і щасливим.
— Я живу, — тихо сказала вона в повітря. — Я справді живу.
Вітер шелестів листям, ніби відповідав.
Того вечора вона ще не знала, що в селі її вже хтось бачив. І що новина про її приїзд повільно поширюється, як хвиля по воді, торкаючись тих, хто колись був частиною її минулого.
І Олександр теж дізнався про це.
Але він не поспішає йти до неї.