ЧАСТИНА 5

Після війни життя не стало голоснішим. Навпаки — воно ніби навчилося говорити пошепки.
У місті, де жив Коваленко, люди швидко звикли до нового порядку. Вулиці були чистими, магазини почали знову відкриватися, діти гралися на подвір’ях. Але в серцях багатьох залишалася обережність, ніби кожен рух міг знову розбудити війну. Марія поступово звикала до нового життя.
Вона прокидалася рано. Готувала сніданок для чоловіка. Слухала, як у дворі ходить охорона. Іноді дивилася у вікно на міські вулиці, де люди поспішали у свої справи, сміялися, сварилися, жили. Але всередині неї час рухався повільніше. Вона часто думала про село. Про стару хату батьків. Про грушу за городом. Про дорогу, якою колись проводжала Олександра.
Вона не плакала. Просто іноді довше звичайного тримала чашку чаю в руках, ніби гріючи долоні не від холоду, а від спогадів.
Майор Коваленко майже ніколи не говорив про війну. Він повертався додому втомлений, розмовляв про роботу, про відбудову міста, про майбутнє країни. До Марії він ставився з повагою — не вимагав любові, не тиснув на неї.
І саме ця його стриманість іноді робила Марії ще важче.
Бо вона не знала, чи має право сумувати за іншим чоловіком, коли її нове життя було відносно спокійним.
Одного вечора вона дістала зі скрині старі листи Олександра. Папір вже пожовтів. Почерк став ніби м’якшим від часу. Вона читала рядки, які знала майже напам’ять.
«Я повернуся…»
«Я думаю про тебе кожної ночі…»
«Чекай мене…»
Вона не знала, чи має право все ще чекати.
За вікном повільно темніло. Місто жило своїм новим життям. А її серце жило між двома часами — минулим, яке вона не могла відпустити, і теперішнім, яке вона змушена була прийняти.